Здесь выложена электронная книга Трохи пітьми автора по имени Дереш Любко. На этой вкладке сайта web-lit.net вы можете скачать бесплатно или прочитать онлайн электронную книгу Дереш Любко - Трохи пітьми.
Размер архива с книгой Трохи пітьми равняется 574.29 KB
Трохи пітьми - Дереш Любко => скачать бесплатную электронную книгу
Любко Дереш
Трохи пітьми
Любко Дереш
Трохи пітьми
Дизайнер обкладинки Андрій Цепотан
© Любко Дереш, 2006
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007
У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті.
Р Шилінг. Рікша-Привид
Цей текст було записано на аудіоплівку влітку 2006 року під час сеансу монодрами, проведеної для мене колегою-психологом V. Під час перенесення монологу на папір додані зміни були мінімальними. Цей твір неможна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося. Записи, що містяться у цій книзі, – не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості. Можливо, для тих психо-туристів, у кого є досвід орієнтації на місцевості, матеріал стане в пригоді.
Λ. Δ.
[початок плівки]
(на фоні віддаленого щебету горобців і ластівок чутно чоловічі голоси. Двоє по черзі вигукують фразу: «Я призиваю магічний театр!» Кожен із них робить це тричі, після чого аудіоплівка фіксує приблизно хвилинну паузу)
V.: Перш за все треба визначити ролі для каменів.
Λ.: Я буду називати героїв по черзі, як вони з'являються, а потім думатиму, яка їм найбільше підходить каменюка, о'кей? Першим з'являється персонаж, що говоритиме від свого імені, тобто оповідач. Він є той, хто прихований від самого себе… Напевне, так його наразі й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. Він є тим, що я приховую в самому собі. Щось скрите… якась таємниця. Бррр, мороз по шкірі. Я думаю, ним напевне буде отой камінь (підходить до каменя № 1). Мені треба на нього накласти руки?
V: Просто дай спрямування, що він буде виконувати роль Того, Хто Прихований Від Себе.
Λ.: (робить пасу бік каменя, урочисто) Ти будеш Тим, Хто Прихований Від Себе. Ти будеш моїм особистим секретом, який я ховаю.
V: Якщо хочеш, можеш сказати йому щось більше.
Λ.: Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ!
(пауза)
V: Чуєш якусь відповідь від нього?
Λ.: (тихо) «Я тебе теж», (до Того, Хто Прихований Від Себе) Я радий, що ми нарешті можемо подивитися одне одному в очі. (до V.) Він сумний, він весь у тіні.
V.: Ти бачиш, де він зараз?
Λ.: Так. Він зараз на галявині, втомлений з дороги. Він старший, років 30 – 32, смаглявий, чорний. Його шкіра темна через його інтереси.
V.: Ти знаєш, що це означає?
Λ.: Ні. Я бачу на ньому одежу темного кольору. Темно-зелені тони. Колись він захоплювався наркотиками, опіатами. Темно-зелений – це колір приходу. На його плечах важкий тягар. Я бачу цей тягар в образі шкіряної куртки із блискучими заклепками. Шкірянка придавлює його до землі. Зараз він просто сидить… дивиться на полонину. Він шукає людей, у ньому велике напруження. Він не отримує відповідей від світу… Здається, останні роки він щось безперервно шукає. Але постійно залишається без відповіді. Він прагне з кимсь поговорити, вилити душу, але сам себе стримує, вважає це проявом слабкості. Тому вирішив сидіти на місці. У його житті багато темного світла.
V: В якому сенсі?
Λ.: Я не розумію цього. Можливо, у нього внутрішній світ темний. Але це не пов'язано із субкультурою: ні з металістами, ні з блекерами, ні з готами. Хоча він близький до цих людей. Колись він тусувався з ними. Бачу в ньому «темні епізоди». Тьмяне освітлення в дитинстві, темні приміщення. Стривай, я розумію. Зараз його робота пов'язана з темрявою, він працює в нічну зміну… Він звик бути сам.
V.: Ти відчуваєш його десь у своєму тілі?
Λ.: Печінка.
(пауза)
Наркотики середньої важкості. Це найбільша частина його теперішнього життя. Зараз у нього глибока криза. Депресія навіює суїцидальні думки.
V.: Чим викликана твоя ненависть до нього?
Λ.: Не знаю. Коли дивлюся на нього, в мене аж груди стискає.
V.: Спробуй це йому сказати.
Λ.: (Тому, Хто Прихований Від Себе) Старий, у мене аж груди розпирає від емоційної хвилі, коли я думаю про тебе. Я боюся… тебе… а може, боюся разом із тобою… (до V.) Він боїться чогось. Боїться майбутнього. Він не знає, що буде далі, тому що для нього все дуже невизначено. Зараз у нього життєвий злам. Усе валиться з рук, усе тріщить по швах. Він нічого не може нормально робити, нічого не може довести до кінця, і це муляє. Зараз у нього найгірші дні в житті.
(пауза)
Λ.: (тихо) Я відчуваю, що брешу, коли говорю про нього.
(пауза)
Λ.: (запитує і відповідає різними голосами) Чому я брешу, коли говорю іншим про тебе? – Тому що про мене ніхто не знає. – Ти хочеш відкритися? – Я стидаюся. – Кого ти стидаєшся?
Λ.: (до V., тихо) Йому здається, що на нього спрямовано безліч очей, хоча він завжди сам. (до Того, Хто Прихований Від Себе): Кого ти шукаєш на Шипоті? (до V.) Він сам достеменно не знає. Може, когось, щоби побазарити… Він прагне спілкування. Він хоче, щоб на нього звернули увагу. Від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно усередині.
V.: Після цього маленького діалогу, що ти почуваєш до нього?
Λ.: Тепер я можу погодитися, що така людина має право на існування.
V.: Це те, що ти думаєш. А що ти відчуваєш?
Λ.: Я не хочу, щоб ця людина існувала… Хочу, щоб це все виявилося неправдою! Щоб його не існувало!… Він просочений жалем, і я просочений жалем.
V: А зараз, у цей момент, які відчуття в тобі?
Λ.: Ніби ми обидвоє розплакались.
V: Де ти відчуваєш свій жаль?
Λ.: Де? Задня частина шиї, біля черепа. В горлі. Праве вухо. V.: Спробуй зараз не ігнорувати ці відчуття, а посилити їх.
Λ.: Спина… Ох-х, сильний біль… Він смертельно втомлений…
V.: Якщо ти зараз переключишся на інший канал, ти зможеш цю втому побачити
Λ.: Так, проявляється. Тепер я це все бачу. О Господи, як усе чітко! Це гори, Карпати. Я сиджу на галявині, перша тераса полонини біля Шипота. Найнижчий рівень, зразу біля входу, там, де великий корч. Я завжди зупиняюся спершу на ньому, переводжу подих. Плечі просто провалюються від знемоги… (до V.) Я відчуваю, що мої слова стають його словами. У нього свій стиль. Він буквально проривається крізь мене. Він ХОЧЕ ГОВОРИТИ багато і гарно.
V.: Це навіть краще. Відкрий себе цим картинам. Тому, як він це повідає.
Λ.: На Шипоті спека. Ледь відчутний вітер з гір шелестить біло-зеленим листям буків. Мене глючить… Правобіч, метрів за двадцять від мене, розляглися хіпі. Вони зовсім не втомлені, їм просто ліньки. Мене вітають байдужими пальцями, складеними літерою peace. Відповідаю тим же. Все довкола сприймається уривчасто через мою втому. Але напрочуд гостро. Я знову сканую поглядом терасу, шукаю червоні шма-тини-прапорці.
V.: Кого ти бачиш?
Λ.: Зліва панки, вони завжди займають рівну площадку відразу біля входу. їм на всіх насрати, і я, звісно, не підходжу і не вітаюся, бо й мені вони по це саме. їх дівчата всі в чорному: чорні шкірянки, чорні бандани. Футболки у тон тільки підкреслюють їх панківську окремішність. Це якісь молоді панки, підгниваючі. Дівчата ще доволі свіженькі, юнаки жваві та матюкливі. П'яні в дрельку. Б'ються за цигарки. Квиток на літак і пачка сигарет. Тоска, блін, яка тоска.
Праворуч і вище – олдові хіпі-щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища і слухають з магнітофона Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки-хіпарі: українці, поляки, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе – ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.
У відповідь – теж підняті руки й посмішки.
Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, поставили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.
Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.
Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.
Напружую очі, і погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. По-думки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався – повільно чи швидко – на підйомі впріваєш.
Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.
Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.
Зупиняюся. Український прапор, п'ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими – числа так третього-четвертого… Дівчата розгнузданої тілобудови, в самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.
Знову скидаю наплічника і падаю на землю.
– Я вам не заваджу? – питаю у дівчат, не дивлячись.
Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать.
З намету вилазить бухий в дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м'яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі.
Взагалі, трохи припарює. Напевне, вночі був дощ. Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляє окуляри і приліплює до губи сигаретку.
– Буде?… – випукує волохатий, похитуючись, і робить жести черкання сірником.
Я кидаю сірники. Пуделко пролітає повз нього, а він повільними очима простежує його траєкторію. Запухле обличчя набирає виразу, який би я окреслив як «офігілий».
Чувак повільно хитає головою і видавлює з себе:
– Як я вас, хіпаблудів, ненавиджу…
Нагинається по сірники, поточився, обламується і валиться на траву.
З намету вилазить іще один гість, уже зовсім іншої стилістики. Він довгий і тонкий. Теж голий по пояс. Дві тонкі коси звисають аж до ліктів. Цей припалив собі цигара ще в наметі і ясними очима дивиться мені за спину, на гірське пасмо й долину ген унизу. Він затягується й зітхає. Ясно – лірик-самородок.
Патлатий в окулярах підіймається. Він наче вже трохи оговтався і вирішив припалити від тліючої в попелі головешки.
Закурює, дивиться на мене і прорікає:
– Ненавиджу очкариків… особливо патлатих. П'єш? Я стенаю плечима. Ні хайру, ні окулярів у мене немає.
Чувак теж стенає плечима і робить ковток із військової фляги.
– Мукта, – каже він.
Ще трішки ввічливої мовчанки. Раптом мене осяює, що то таке прізвисько.
– Гєра, – представляюся я. – Але можеш мене називати Гер.
– А-а-а-а…
Повільно затягується сигаретом і гарчить:
– Геррр… Типу, геррр Шнітцель?
– Саме так. Або гер Штрудель.
– Пудель, бля! Будеш тепер гер Пудель!
Довгий сухарик тим часом витягає гітару і береться награвати щось із Craneberries. Виходить переконливо. Стосовно пуделя не заперечую. Підбираю свої сірники, кладу назад до кишені.
– Чаю, може, вип'ємо? – питаю у них.
Чувак із гітарою, не перестаючи грати, киває у такт головою. Каламутний гуморист Мукта не відповідає нічого. Похмілля вчить людей людинолюбію, і в Мукти зараз важливий іспит.
Одна з дівчат від згадки про чай починає ворушитися. Перевертається до неба лицем, а до моїх очей грудьми, але картина чомусь не настільки хвилююча, як можна було сподіватись. Слідом за нею на спину перевертається й інша ляля. Отут вже відчуваю міцний притік оптимізму.
У глибокій безсловесності, під майстерну гітару сухарика ми випили по горняткові чаю. Нічого не кажучи, гер Пудель встав і пішов далі.
По лівому фланзі від самого низу і аж до броду, понад потічком вздовж вимитого водою яру, розтягнувся табір панків. Панки з Києва, панки з Вінниці, панки зі Стрия. Панки з Рівного, з Одеси і найстрашніше – панки з Шостки!
Десь роки два тому на Шипіт приперлися якісь непевні типи – не зовсім гопніки, не цілком репери, не до кінця кислотники. З ними був дебелий собацюра породи мастіно наполітано. Пес бігав, гавкав, лякав дітей, слинився і поводився непристойно щодо ніг окремо взятих товаришів. Кислотники з того перлися. їх улюбленим жартом було йти в село під «феном» і питати: «Бабуля, а ґдє здєсь мака можна намацать?»
Однієї ночі кислотники-репери до того обковбасилися, що вкрали в Пйлипці (селі під Шипотом) косу, наробили в господі переполоху і зникли у невідомому напрямку. Приїхали стрьомні воловецькі міліціонери, почали поночі з ліхтариком шниряти по наметах і доводити миролюбних, але мєнтофоб-них хіпунчиків ледь не до інфарктів.
Міліція виявила гоп-кислотників на ранок на чужому городі, заставши за незвичним у тутешніх краях заняттям: перший кислотник жав маковиння косою, мов пшеницю, другий натирав мозолі, в'яжучи макові снопи. Пов'язали обидвох.
На денних сходинах патріархи Шипота глибоко засудили чужинців, які зробили тутешнім лояльним відпочиваючим отаку антирекламу. До того ж у спадок від кислотників мешканцям полонини перейшов отой самий мастіно наполітано. Панки з Шостки перейнялися долею тварини найбільше. Недовго думаючи, вони пригріли псюру обухом, оббілували й з'їли.
А коли за тиждень повернулися юнаки невизначеної орієнтації зі слідами відпочинку на лиці й поцікавилися, де ж, до граної мами, ЇХ РЕКС, усім стало трішки соромно.
Усім, крім панків із Шостки.
По праву руку згори, з боку підйому на гору Стій, розіп'яли свої шатра позитив-парапацифісти – люди, налаштовані загалом на все оптимістичне, конструктивне і життєствердне. Вони не б'ють по ночах пляшок, не кричать матюків, не співають страшних пісень «Гражданской Оборони». Більше того, від них не відчувається запаху того кармічного фатуму, який панки намагаються згустити над собою і передати іншим.
На правому фланзі було світло та спокійно. Тут ніжилися напівоголені, не завжди зрілі, але вже розіпрілі німфи, на яких час від часу наскакували їхні козлоногі, перезбуджені надлишком кисню фавни – в подертих джинсах, голі й босі. Фавни хотіли трахатися, та, не маючи змоги реалізувати це бажання негайно, робили юним дівам різні пакості: бризкали холодною водою, лоскотали травинками, здирали купальники тощо. Тут усім чогось хотілося, але це не стосувалося за великим рахунком ні курива, ні випивки, ні, врешті, сексу (хоча після сексу це хотіння притуплювалося). Невловиме маєво хотіння робило все водночас і бажаним, і нудним. Чудна амплітуда. Із вродженої делікатності я не заглядав у намети, не дуже завтикував на цицьки.
Трохи пітьми - Дереш Любко => читать онлайн электронную книгу дальше
Было бы хорошо, чтобы книга Трохи пітьми автора Дереш Любко дала бы вам то, что вы хотите!
Отзывы и коментарии к книге Трохи пітьми у нас на сайте не предусмотрены. Если так и окажется, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Трохи пітьми своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Дереш Любко - Трохи пітьми.
Если после завершения чтения книги Трохи пітьми вы захотите почитать и другие книги Дереш Любко, тогда зайдите на страницу писателя Дереш Любко - возможно там есть книги, которые вас заинтересуют. Если вы хотите узнать больше о книге Трохи пітьми, то воспользуйтесь поисковой системой или же зайдите в Википедию.
Биографии автора Дереш Любко, написавшего книгу Трохи пітьми, к сожалению, на данном сайте нет. Ключевые слова страницы: Трохи пітьми; Дереш Любко, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн