яти? Чи швидко підемо заміж, чи ще довгенько будемо перебендювати? – спитала мати в дочки.
– Про мене, мамо, йдіть собі заміж хоч і сьогодні,– сказала дочка осміхаючись.
– Цур дурної-навісної! Хіба ж я оце за себе говорю? – сказала мати.
– А то ж за кого? – спитала дочка.
– Та за кого ж пак, як не за тебе!
– За мене?.. Як за мене, то не знаю,– сказала дочка, закопиливши спідню губу.
– А хто ж повинен знати, як не ти? Це ж твоє діло, а не моє. Мені з твоїми женихами не жити. Чи вже ж мало їх до нас навідувалось?
– Та мене ж, мамо, хвалити бога, ніхто не об'їхав білим конем,– сказала дочка, – але, мамо, сказати по щирій правді, моїх женихів хоч по сім за цибулю продавай на богуслав-ському ярмарку, та й то ніхто не купить...
– Ну, це вже твої вигадки! Не всіх таки продаси по сім за цибулю. Вже одного академіста Балабуху не продаси й за сім цибуль.
– Я б, мамо, його й дурно оддала, аби він тільки не їздив до нас, одчепився од мене.
– Але й вередлива ж ти,– нема де правди діти. Балабуха чоловік вчений, займе добру парафію, буде благочинним, а може, і прото-єреєм.
– Про мене, нехай буде й архієреєм: коли ж, мамо, в його такі губи, що неначе він все чогось з людей кривиться.
– От і вигадала. Які ж у його губи? Такі, як в усіх людей.
– Коли ж, мамо, як він сміється, то якраз так, наче титарева коняка сміється до нашого рябого коня. А що вже гордий та гоноровитий!..
Не встигла Онися скінчити розмови, як за двором затарахкотів віз. Загавкали собаки й кинулись за двір. Мати й дочка вибігли з кімнати в світлицю й кинулись до вікон. В ворота в'їжджав богуславський візок, обшитий лубками. За двома кінськими головами та шиями в шлеях було видно здорову постать академіста Балабухи. Балабуха сидів на візку, неначе копиця сіна, в літній синій шинелі з таким довгим коміром, що він закривав його широку спину й теліпавсь позад візка, закриваючи колеса сливе до маточин. Візок став під коморою. Балабуха взявся обома руками за полудрабки й майнув на повітрі, задираючи ноги через полудрабок. Візок залущав в його руках і розігнувся, як личана колиска.
– Ой паничу, помаленьку злазьте, бо воза поламаєте! – сказав погонич, оглядаючись.– Знов нас батюшка лаятимуть, як лаяли за того воза, що ви розтрощили торік.
– Розкажи своєму батькові! – сказав Балабуха й, закинувши ноги через полудрабок, скочив додолу, його здорова, важка постать аж гупнула, неначе хто кинув на землю лантух пашні.
– От тобі на! – сказала Онися, заглядаючи в вікно,– за вовка промовка, а вовк у хату.
– Йди, дочко, та причепурись! – сказала мати,– надінь товсте намисто та квітки на голову.
– Намисто надіну й квітки надіну, а Ба-лабусі, надісь, дам гарбуза, – сказали Онися, сміючись і втікаючи в кімнату.
– Годі, моя дитино, гарбузувати! Треба ж колись будлі-кого покохати та й заміж піти,– тихо промовила мати.
Балабуха стояв коло воза, а йому під ноги кидались, як скажені, три собаки. "Наймичка вибігла з ломакою й прогнала собак. Бала-буха, ледве соваючи ногами, посунув до хати. В сінях він зняв з себе шинелю й картуз і кинув на довгу скриню; потім витяг з кишені червону хустку, висякав носа й пішов в світлицю.
В світлиці не було нікого. Балабуха знов витяг з кишені хустку, нащось знов втер носа, гричі кашлянув і почав тихою ходою ходити по світлиці од кутка до кутка, поглядаючи то на двері в кімнату, то на свої широкі, на корках, чоботи, пошиті «в рант», як тоді казали. Світлиця була просторна, з малими вікнами на чотири шибки. Дві стіни були суспіль завішані образами, неначе іконостас. В одному кутку висів під самою стелею здоровий образ печерської богородиці, в другім кутку – почаївської. Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взор-цями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а під ними висів другий рядок трохи менших. На стіні коло дверей на картинах чорніли постаті якихось архієреїв та ченців в клобуках та мантіях. Картини висіли навіть над дверима. На тій стіні, де були двері в кімнату, висів здоровий, під саму стелю, килим. На килимі були виткані не квітки, а якісь дуже ясні, ніби квітчасті плями або червоні та білі латки, а кругом їх замість листя вились якісь ніби курячі та гусячі лапки. Тут стояла проста канапа, прикрита килимом. Кругом світлиці стояли прості, непомальовані, з високими спинками стільці, білі, чисто вимиті. В кутку коло порога стояла шафа з скляними дверима, на два ета-жі, помальована синьою фарбою. За скляними дверцями стояли чудернацькі пляшки та жбани. На дверях був намальований Авраам з здоровим ножем в руках, що налагодивсь заколоти на жертву Ісаака, а на других – козак-запорожець з пляшкою в одній руці й з чаркою в другій.
Балабуха на самоті роздивлявсь на картини, хоч він бачив їх вже й не раз. Його голова трохи не доставала до сволока й неначе одпочивала на широких плечах. Необстрижені волоски на висках закручувались кучерями, неначе гарний смушок. Густі, але не товсті брови на узькому лобі неначе висіли над темними ясними й незвичайно спокійними очима. Довгі щоки були повні внизу й кінчались м'яким широким підборіддям. Балабуха був зовсім таки непоганий з лиця, тільки трохи товстий довгий ніс та м'ясисті випнуті широкі губи трохи псували красу обличчя. Серед верхньої губи було знать широку ямку, неначе хто вдавив її пальцем, од чого губа ніби репнула посередині й з одної губи стало дві, а спідня, товста та широка, так вивернулась, що на їй аж шкура натяглась і лисніла. Балабуха й справді мав таку природну міну в устах, неначе кривився з кого, закопиливши спідню губу. Одежа на академістові була «з достатку» чиста й нова й новомодня: довгий синій суконний сюртук з широким коміром і білими здоровими гудзями, без розпірки ззаду, жовта жилетка, бланшові панталони, такі узькі внизу, що через їх було знать халяви, та здорові високі стоячі білі коміри з такими гострими кінцями, що про їх тоді панночки говорили, ніби вони ріжуть хмари, а старі батюшки говорили всмішки, що ними можна б орать поле, як плугом. Од тих комірів, од чорної намотаної на шиї хустки половина лиця й шия здавались ще товстішими, а губи ще ширшими; голова була неначе здорова квочка, що сиділа в обичайці, в котру були застромлені з двох боків дощечки. Чорні довгі, але товсті вуса спускались наниз, а обголені щоки й підборіддя синіли, як буз, неначе вони припали сажею.
Наука в академії обридла Балабусі. Йому заманулось женитись, і він, скінчивши риторику й філозофію, покинув богословію й поїхав шукати собі жінки.
Тихо рипнули двері з кімнати. Авраам з Ісааком зникли, а натомість в світлицю ввійшла матушка. Вона була вже немолода. В неї голова була заверчена наміткою; через намітку блищав парчевий очіпок з здоровими золотими й червоними квітками. На їй була темненька плахта, темненька запаска й шовкова темно-коричнева юбка з дрібненькими розкиданими срібними листочками. Вона була в жовтих сап'янцях. На шиї висів чималий блискучий червінець.
Балабуха привітався, низько поклонився хазяйці й поцілував її в руку. Вона поцілувалась з ним в губи.
– Вибачайте, паніматко! може, ви одпочивали по обіді, а я оце вас збудив,– промовив Балабуха басом, але тихо, неначе боявся когось збудити в кімнаті; слова його тяглися нешвидко, неначе його хтось силував говорити.
– Ні, Марку Павловичу,– сказала матушка.– Я не одпочивала, а мій старий десь оце хропе в пасіці.
– А Онися Степанівна дома? – спитав Балабуха.
– Дома. Онисю! – гукнула матушка через поріг в кімнату,– вийди, серце, та винеси нам по чарці... Чи горілки, чи наливки? – спитала вона в академіста.
Академіст трохи не прохопивсь: «та того й того!», але схаменувся і, трохи подумавши, сказав:
– Та воно після дороги лучче б тієї, як його... тобто горілки чарку...
– Винеси, доню, нам горілочки та набери на тарілку пиріжків! – знов сказала матушка, неначе в порожній простір через поріг.
В кімнаті було тихо. Не було навіть чути шелесту, тільки здоровий кіт вийшов з кімнати, постояв на порозі й знов тихо, мов академічний поважний професор, пішов назад.
Онися не забарилась. Вона швидко з'явилась в дверях, висока, тонка та рівна, як тополя. Нахиливши трохи голову, щоб не черкнутись тім'ям об одвірок, вона вступила в світлицю з пляшкою й чаркою на тарілці. Балабуха трохи не крикнув, ледве вдержав голос...
На Описі була картата плахта, виткана з вовни пополовині з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з білими, як срібло, тонкими обідками; внизу теліпались червоні китички, неначе волоські горіхи або дзвонички. Червона з синіми та зеленими квітками запаска блищала, неначе жевріла. Вишитий червоними та синіми взорцями поділ сорочки спадав на червоні черевики. Ясно-синій шовковий горсет був затканий золотими квіточками. На чорноволосій голові неначе цвів вінок квіток. Стрічки вкривали всі плечі до пояса, неначе з голови на плечі лився ливцем дощ з стрічок. На шиї червоніло п'ять разків товстого «доброго» намиста з золотими дукачами. Лице в Онисі було оригінальне: зверху широке, внизу узьке. На широкому й високому чолі неначе бігли дві довгі чорні темні стрілки: то чорніли тонкі довгі брови. Гострі кінці довгих брів десь побігли на випнуті виски й там неначе зникали під пучечками квіток, котрі висіли за вухами. Під бровами ніби горіли темні, як угіль, гострі блискучі довгенькі очі. Лице кінчалось трохи гострим підборіддям. Маленькі темно-червоні уста були випнуті. Матовий цвіт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвіжав ледве примітний, розлитий по щоках рум'янець.
Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світа в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем.
Балабуха стояв і дивився. Він забув навіть поздоровкатись і поклонитись. Онися сама поздоровкалась і поставила тарілку на стіл. Стрічки заметлялись на плечах, неначе од вітру. Через стрічки було видно тонкий, рівний, як стріла, ще дитячий стан. Балабуха таки опам'ятався, підбіг до Онисі, зігнувся й поцілував її в руку. Онися засміялась, моргнувши до матері, й подумала: «їй-богу, кривиться! отже ж ніби кривиться з мене!»
«І коли ж оце моя Онися встигла вбратись в нову плахту, в нову запаску, ще й начіпляти стрічок та квіток на голову?» – думала матушка, поглядаючи скоса на свою доню.
Онися сіла на канапі. її рівна, блискуча постать була ніби намальована на здоровому килимі ясними блискучими фарбами. Балабуха сів на стільці під вікном і поглядав на неї несміливими очима.
«Чого це я так злякався цієї панни? – думав Балабуха.– Я ж таки академіст, філозоф, а вона і в граматиці, і в риториці не була й не вміє навіть просклоняти «mensa» Стіл (лат).

, а я ж знаю Горація та Овідія напам'ять, од дошки до дошки».
Балабуха підвів гордо голову, закинув ногу на ногу, обперся ліктем об стіл і примостився в академічній позі. Онисі та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна й завзята й не любила гордих та натуристих людей. Вона любила верховодити, а не коритись.
В хаті на часину стало тихо. Усі замовкли, тільки було чути, як мухи бились об шибки, залиті гарячим сонцем.
– Чого ж оце ми сидимо? Випиймо по чарці, то, може, й повеселішаємо та розговоримось,– сказала матушка, наливаючи горілку в чарку.
– І то розумне слово,– обізвався Бала-буха густим басом, з повагом розтягуючи слова: – «In vino veritas» Істина в вині (лат.).

– говорили латинці.
Матушка випила півчарки й налила Балабусі; Балабуха вихилив чарку до дна й укинув у рот одразу півпирога.
– А ти, доню, не покуштуєш часом оцієї поганої та гіркої? – спитала мати в дочки.
– Спасибі, мамо! я не п'ю,– сказала Онися швидко й голосно, як одрізала.
– Та, бач, за здоров'я шановного гостя хоч пригуб,– сказала матушка, подаючи дочці чарку.
Онисі було ніяково не випити. Вона встала, помочила губи в чарці й поставила чарку на тарілку, обтираючи уста хусточкою.
Після чарки розмова пішла жвавіше, матушка розказувала про господарство, за урожай, за пасіку. Балабуха вкидав подекуди слівце та все поглядав на Онисю. Онися все повертала очі на мальований поставець коло порога, неначе вона вперше його бачила.
Матушка заговорила про небіжчика віль-шаницького священика, про похорон.
– А ви були на похороні? – спитав Балабуха в Онисі.
– Ні, я боюсь мерців. Я б три ночі не спала після похорону,– сказала Онися й знов почала роздивлятись на зелені одвірки дверей та на Авраама, которий підняв здорові перелякані очі на небо, неначе й він углядів там якогось мерця.
– Який в вас гарний садок, та ще й над водою,– сказав Балабуха, обертаючись просто до Онисі.
– Садок гарний, але цього року не вродила «хрукта»,– сказала Онися, вкидаючи но-еомоднє заграничне слово.
– Може, «фрукти»,– сказав Балабуха,– бо це слово латинське четвертої деклінації, і воно рода мужеського, тим-то треба казати фрукт, а не фрукта.
«Ой, та й поганий же, та ще й вчить мене,– подумала Онися й почервоніла.– Потривай же ти, великорозумний академісте! ось я тобі підсуну хрукту!»
Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:
– Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого, а доки він спатиме!
Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.
«Звідкіль почать? що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски»,– моливсь в думці Балабуха до давніх богів.
А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам'яті.
«Ой Афіно-Палладо! Ой божественна Діано! Ой Венеро!» – кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.
«Чи не покликати б на поміч Горація? а може, Арістотеля?» – думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.
– Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! – ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.
Онися липнула на його здивованими очима. «Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому»,– подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академі
1 2 3 4 5 6