, у саму темну глупу ніч, як палець. І йти б і боїться, і куди йти – і не зна добре; зна тільки города розпитувати, на які їй йти. Подумала-подумала собі Оксана, далі й каже: «Уміла ти, Оксано, матір покинути, умій же й знайти її! Не боялась мандрувати, не бійсь же і вертатись! Мала у розкоші життя, терпи ж тепер і голод, і усяку біду… Що ж робити? Що ступлю, то дальше від гріха, а ближче до матері… Господи, благослови». Перехрестилась і пішла.
Хоч і темна ніч, а, приглядаючись, дорогу видко. І від страху, щоб її там не зопинив хто, і від радощів, що вирвалася з пекла, Оксана, як з холоду, так дрижала, а тут і пустилась йти швидше, щоб зігрітись. Чи відійшла скільки, чи ще й не дуже, а вже н зогрілась. А тут ще й кожушок, і в узлі пелюшки для дитини, і паляниця, і півхліба дала хазяйка, спасибі їй, так вже Оксана так зогрілась, що не можна. Вже йде-йде, та й спочине, і дума собі: «Отеє іду я до матіночки моєї рідненької! Чи жива то вона ще? Може, з журби та з туги і померла, щоб не бачити сорому, який я нанесла на її стареньку голову? Коли не застану її живої, то вже звісно, що вона і вмираючи прокляла!… У! страшно!., Я проклята від матері!… Не устану з її гроба, там лежатиму не ївши, не пивши, поки сама не вмру!… Проклятій від матері не треба жити меж людьми… земля не здержить… Коли ж ще живенька?… О господи! Як я явлюсь до неї?… Се та Оксана, що була їй радість і втіха і що єю мати потішалась і величалась!… Се Оксана, що сміялася з Горшковозівни, що помандрувала з салдатами; чула, як мати дивовалася, що Явдошина мати не вмерла від туги, що дочка її покинула, а сама через годину туди ж помандрувала!… Явдоха ж, може, увечері і вернулася, а Оксана, гордая та пишная, що і за мужика не думала йти і що величалася над усіма, сяя повісилась на шию копитанові, захотіла разом панею бути; таскалась з ним по усьому світу і дитину добула!… От тобі, мамо, Митрик! Няньчись з ним, тіш його, се твоєї Оксани заробіток, що за охвицерами бігала. Придбала тобі і честі, і радості, і поважання. Бери його, мамо, на руки, виходь на рулицю, похваляйся добрим людям: от моя Оксана як наробила! Ні, сама послідня дівка у нашому селі так би не зробила, як моя дочка, що поважалася за саму першу!… Розступися, сира земля, прийми мене, щоб я не бачила материних слізочок, тяжкого стида її, що я їй наробила!»
Так приговорювала і, дуже гірко плачучи, лежала на землі Оксана край свого Митрнка, що спав закутаний у пелюшки та у кожух. Плакала-плакала, дивлячись на сина, і каже собі: «Нащо він родився на світ? На стид, на лихо, на горе. Просвітку йому не буде від посмішища; з байстрюка не виходитиме. Моя мати його бачити не захоче, проклене укупі зо мною; я буду ховаться з ним від людей!… Прибери його, господи, поки ще я не дійшла до матері! Коли б звір, абощо… А я що? Хіба я чоловік?» – аж закричала Оксана, скочивши з землі, і стала, випрямившись і озираючись бистро по усьому полю. Ув очах у неї іскри заграли, волосся дибом стало, руки як протягла, та й не зведе їх. «Я лютіша усякого звіра!… Я вбила свою матір рідну… Я випила кров її по капельці!… Так пожалкую свого дитяти? Воно не дитя мені, воно ураг мій… Як я з ним покажуся до матері, у своє село? Воно мені стид, страм, посмішище… Не треба його… Пропадай воно, нечестивого роду, урага мого, губителя мого!… О-о-о! Якби мені попалась каменюка! Тут би йому і амінь! По головці гарненько б… і не писнуло б! Ні, не так. Оттут у канаві викопаю йому гарненьку ямку, положу його любенько… та разом землею і засиплю, і гробик виведу; воно і не зчується, мов засне… Нехай копитан ськає свого сина!…» Та, сеє кажучи, і прийнялась обома руками у канаві, на рушеній землі, копати ямку, а сама аж регочеться, що як то гарно видумала: і прийде у село, і безчестя не принесе з собою, і ніхто об її стиді і не знатиме. Звісно, що тоді сердешна Оксана від великої журби не об своїм умі була.
От викопала ямку і, як вже добре розсвіло, вичепурила її гарненько – зовсім готово. Уставши на ноги, глянула на ямку, здригнула кріпко усім тілом… далі скрепилася на серці… і хутко пішла за дитиною, приговорюючи: «Ступай, Митрику, годі тобі спати на голій землі, копитанськнй сину! От тобі вічна кватера готова!…» Підбігцем підійшла до дитини, протягнула руки, щоб узяти його., а воно, сердешненьке, виспавшись, прокинулось і собі протягнуло рученя-точки, та сміється так веселенько, звісно – як годовичок, та й крикнуло: «Мамо!… Мамо!…» Та так жалібно, словнісінько, неначе проситься, щоб мама його не губила. Здригнула Оксана дуже… далі перемоглась, як кинеться, як ухопить дитину… а дитина рученятами і обняло її, і цілує, і белькоче: «Мамо!., бозя!…» Оксана так і зомліла, і незчулася, як і впала на землю…
Утреня роса та вітерець дмухнув на неї – от вона отямилася… дивиться– і не зна, де вона. А дитинятко лазить по ній та усе, що вміє, те й белькоче: «Мамо!… Бозя!…» Тут Оксана згадала, що вона мала зробити. Згадала – і мороз по ній так і пройшов… уздріла ямку, що було для своєї дитини викопала, разом скочила, ухопила дитину на руки і як стріла побігла від того місця і, відбігши, кинулась навколішки, положила дитину і стала богу молитись щиро, і поклони бити, і обіщуватись, що нізащо вже не зробить ніякого худа дитині, донесе його додому і, коли мати його не благословить і відкине від себе, і хоч усе село гнушатиметься його і байстрюком дражнитимуть, хоч що б то не було їй за дитину, вона його не покине, вигодує його і до розуму доведеть. А далі й каже: «Коли я не вміла бути дочкою, так буду матір'ю!» – і стала вп'ять молитися і бога прохати, щоб простив їй сей тяжкий, смертельний гріх, що вона хотіла зробити над дитиною. Тільки що, помолячись, стала уставати, тут якраз сонечко зійшло, та так ясно і так пречисто… Оксані стало на душі трошки веселіше, утерла сльози, поснідала трошки, дала й дитині папки, завернула його, пригорнула його до серця, де в неї лежала у платочку дівоча її коса, і пішла з своєю думкою, часто здихаючи, і усе з дитиною розмовляла: «Бозя! Мамо!» А Митрик щебетав за нею, сміявсь, ловлячи її сльози, що так на нього капали, та й Заснув собі.
Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своїм Митриком пробиралась через усі міста до свого села. Часом добрий чоловік лучався і підвозив її, а більш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби; де випросить чого з'їсти, а де й нічого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитині і послідню крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села… а серце тільки тьох-тьох! а на серці, так бог зна які думки! Як вона явиться матері?… Що мати скаже їй? Ще то чи жива мати?… Горечко їй тяжке!
Скільки вона там ішла, і як вже йшла, а таки дійшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого села. Дума собі: «Хоч і нерано вже, а як поспішу востаннє, то хоч смерком, а таки добреду додому…» Як же в неї одна думка, що як то вона побачиться з матір'ю… або знайде вже її на кладбиші; так йде, і ноги не йдуть, і спотикається, і становиться, вп'ять піде, дрижить усім тілом, у горлі засиха, де найде водицю, промочить смажні уста, вп'ять піде… дух їй захвачує, нездужа, сяде, чи віддохне хоч трохи, чи ні, вп'ять скочить, вп'ять піде і вп'ять ненадовго… та так і опізнилась. Полуношна зірка зійшла, а вона ще далеко від села. Дибала-дибала, знемоглась зовсім; стало сіріти, забачила, що маячить їх церква, вона так і впала навколішки… «Церква свята! Я увіходила у неї чиста і непорочна. Чи достойна ж буду стати у ній з своїми гріхами!» І що-то вже плакала, стоячи там та молячись… Глянула, що землю змочила слізьми, от і каже: «От який ралець принесла я на родиму землю… Недовго буду я тебе сквернити, ступаючи по тобі!… Не зступляйся передо мною! Прийми грішне тіло в себе по смерті, хоч за те, що буду тебе рано й вечір слізьми поливати!…»
Посилкувалась, щоб устати, не змогла, тут на дорозі і припала, стогнучи й плачучи.
Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозі… підійшов ближче – жінка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне і руки лама. «Чого ти тут, молодице, на шляху лягла?» – питається чоловік.
Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно… «Ох, господи!» – крикнула, обернулась ік землі, заплакала навзрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!…»
– Та що ти таке? Чи недужа, чи що?
Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.
– Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,– сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.
– Убий мене, Петре!-крикнула Оксана -Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.
– Та хто се такий? Щось я тебе не пізнаю.
– Убий Оксану! Роздави її п'ятою…
– Оксано, се ти? – крикнув Петро і відступився від неї, зчепив руки і, дивуючись, дивиться на неї…
І як йому було пізнати Оксану? Він знав її дівкою здоровою, повновидою, рум'яною, веселою, жартовливою; сьогодні розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, бліде, замліле, аж почорніла на виду! Не одежа на ній, а старцеве лохмоття на ній, і голова покрита чорним-пречорним дірявим очіпком; лежить, не здужає устати і гірко плаче.
Добра Петрова душа! Кинувся до неї, підняв її, посадив і сам сів біля неї, розважав її, сам поплакав з нею, і як вона дуже випитувала про матір, чи жива вона і як живе, то він і розказав:
– Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б їй бог смерть послав! Ось що я тобі розкажу.
У той вечір, як ти… теє… то, як вже тебе не було, вона і не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздріла уранці, що тебе нема і що ти не почувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побігла до сусіди на пораду, на провідки… через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бідна твоя мати, і сказати не можна, як журилася, та усе ніхто не догадується, де ти дівалася. Ніхто не знав, щоб ти з ким із служазих любилася, а об копитанові й байдуже – ніхто й не думав. «Коли ж вона не за москалями побігла,– казали люди,– так або втопилася, абощо». Шукали і у ставку. Аж ось і вернувсь наш Кіндрат-таки; його підводу брали під салдатів, а він ночував у тім дворі у дядька, де й копитан на кватері стояв. Чує Кіндрат, що люди розказують, що копитан привіз з нашого села якусь дівку. Він, щоб подивитись, хто там така, чи не з дочок його хто, зирк у вікно… аж Оксана сидить у копитана на колінках і обніма його, й цілує, і веселенька, і весільні пісеньки собі ж приспівує… Правда ж сьому, Оксано? Було се?
Оксана похилила голову і втерла слізочки… Петро їй каже:
– Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив… Не плач, Оксано, і не соромся; я розказую, як він казав. Отто Кіндрат, вернувшись до Векли, та прямо їй і каже: «Не шукайте Оксани своєї: вона оттак і так, там і там…» Тут вже не знали, що з твоєю матір'ю і робити. Вона не заплакала, а тільки уся по-
Дерев'яніла… Стали її розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був і не відходив від неї.
Оксана хотіла щось сказати, дякуючи йому, та за слізьми не змогла.
– От мовчала-мовчала і усе дивиться так страшно на усіх, далі і заговорила таке, що й сказати не можна. То кричала, щоб ловили салдатів, що вкрали в неї душу, що вже в неї нема душі, що вже вона не чоловік, що вона колода, ні на що не потрібна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весілля, що вона йде за копитана, і почне пов'язувати собі на голову що-небудь замість скиндячок, та й зведе весільних пісеньок… «А як,– каже,– приведу собі доцю Оксаночку, гарну та прегарну…» Та разом з серцем і крикне: «То я її за ніжки та об лавку. Уб'ю, гадюку, уб'ю, змію!… Вона з мене кров виссала, вона…»-та тут вже таке понесе, що не хочу тобі й розказувати, бо й так дуже плачеш…
– Годі ж, годі! Перестань! – казав Петро.-Слухай, що далі тобі буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодиці, то знахурі відволодали її, прийшла вона до пам'яті… так що ж? Тут-то яке її лихо постигло! Тут і напали на неї наші п'явки! Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, і сина і приньмита нема й не буде, то землю її узяли у общественну і поділили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твій дідусь та його дідові та винен був п'ятдесят рублів, і об тім і бумагу читав перед громадою… а що громада зна? От і присудили ваш двір віддати писареві… от твоя мати і пішла у сусіди…
– Моя мати у сусідах? – крикнула Оксана, руки ламаючи.-Се я їй так наробила! -Та аж припала до землі, плачучи…
– Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла до Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!… Хотів уступитись за неї… «Не руш,– сказала мені Векла,– бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди… І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!…»
Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватись, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду,– каже,– просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».
Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона…»
Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!… Петре!… Ти не чоловік, ти янгол божий!… Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!… Що се ти здумав?… Чи достойна ж я того, щоб "ти й думав так? Як у твій чесний дом. що була богобоязлива сім'я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?…»
– Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна… ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру…
– Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім'ї й роду!… Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій…
– Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і
1 2 3 4 5 6 7