Тоненько дзенькали склянки на полицях.
– Вам дійсно краще? Може, покликати лікаря або когось із ваших колег?
– Не турбуйтеся. Я ризикнула зчитати залишкові еманації аури. Обсервер частково вплітає їх у структуру зображення.
– І що ви з'ясували?
– Там були мертві. На возі. Тільки мертві. Самі мерці… – голос вігіли здригнувся. – Зловмисники вантажили трупи.
– Помилка виключена?
– Виключена.
* * *
– Я відіслав лікторів для опитування варти на всіх виїздах з Реттії. Ми напевне спізнилися, але хтось міг помітити підозрілі вози…
– Я почала аналіз слідової мани по векторах убування. Сподіваюся скласти «Розу кроків»…
– У мене є слід.
– На чому?
– На розчавленій свічці.
– Не годиться. Його не можна висушити в печі – віск розплавиться.
– Серед нападників був маг. Принаймні один. Думаю, він залишався поза готелем…
– Є шанс встановити його особу по чаровому відбитку мана-фактури. Звернуся у Великий Гаруспіціум – у мене там друзі серед віщунів…
– Вимагатиму сищиків із собаками… Якщо в місті є хоча б один песиголовець – залучу до розшуку…
– Песиголовці ніколи не йдуть на співробітництво в таких справах.
– У мене свої методи. Підуть, як миленькі. Бігцем побіжать.
– Підключу експерта з некроеманацій. Після вбивства вони тримаються до двох діб, час ще є…
– Повторно огляну місце події, речі квесторів…
– Ви не можете тримати оточення навколо готелю більше доби. І закрити «обитель героїв» теж не в змозі – хазяїн здійме ґвалт, дійде до суду… Гільдія Готельєрів доволі впливова.
– Дарма. Я знайду спосіб.
Слова наждаком дерли горло. Втрата племінника з припущення перетворилася на реальну подію. Рідко бачилися, часто – яка різниця? Неодружений, бездітний, Конрад давно махнув рукою на сімейний затишок, тому в Германові бачив наступного барона фон Шмуца і радів цьому, наче залишав титул власному синові.
Носом землю ритиму. До нижніх ярусів пекла.
Знайду.
Навіть якщо відсторонять від справи, як близького родича – знайду…
– У вас є версія, бароне?
– Є. Хто зараз сидить у Чорно-Білому Майораті?
– Судячи з того, що квестори служили Зорі Ранковій… Чорний Аспід там сидить. І чекає початку.
– Аспід, значить? Ви впевнені, що він просто сидить і чекає?
– Порушення орденського Заповіту й «Пакту про нейтралітет»? Вперше за весь час?
– Все колись трапляється вперше. Припустимо, цей Аспід енергійніший за своїх попередників. Припустимо, у нього особливі погляди на війну чистих начал. І ще припустимо, що він дуже зацікавлений у загибелі квесторів.
– Ваша правда. Мотив існує. Хоча… Лорд Майорату, тимчасовий, дочасний, повинен передбачати, що підозра впаде насамперед на нього.
– Впевнений, квесторів прибрали чужими руками, найнятими через підставних осіб.
– Треба шукати виконавців.
– І брати живими!
– Не обов'язково. Мертві значно балакучіші. І не втікають.
* * *
Конрад любив дивитися з вікна карети на краєвиди – чи то була сільська буколіка, чи криві вулички містечок, чи площі столиць. Себе він зазвичай переконував, що в такий спосіб тренує спостережливість. Насправді ж його просто радувало споглядання картин, що пропливали повз нього. Однак зараз шторки на вікнах карети були запнуті наглухо: барон прагнув усамітнення.
Всі можливі запити й розпорядження зроблено.
Короткий період бурхливої діяльності змінився тимчасовим занепадом сил.
Не щодня втрачаєш рідну людину; є від чого прийти в душевний роздрай. Залишившись наодинці з невеселими реаліями, Конрад ковзав думкою по замкнутому колу: немов грішник по ярусах володінь Нижньої Мами. У загальній картині злочину ввижалися неузгодженості та «білі плями». От уже точно, що «білі» … Майне така капость на краєчку поля зору, а придивишся – і немає нічого. Природно, подібні каверзи настрою не поліпшували.
– Приїхали, добродію!
Як і розпорядився клієнт, агітатор зупинив карету на перехресті, за два квартали до провулка Усікновіння Глави. Далі обер-квізитор збирався пройти пішки. За право зватися «агітатором» (старореттійською – «візник шляхетних») будь-який візник нижчого рангу без вагань пожертвував би особистою бляхою, бородою та честю дружини. Однак до Гільдії Агітаторів приймали виключно каретних кучерів, та й то з розбором. Коштували послуги агітатора втроє-вчетверо відносно інших. Зручність карети, м'яка їзда, заборона бравування та гарантія своєчасного прибуття саме туди, куди ти збирався прибути, на думку барона, цілковито окуповували витрати.
– Дякую, голубчику…
Кинувши агітаторові срібний бінар і не чекаючи на здачу, фон Шмуц рушив у бік готелю. У голові нарешті проясніло, і туди, як у басейн з різних труб ллється вода, безперешкодно вливалися й виливалися нескаламучені особистими оцінками враження дня. Залишалося чекати, поки басейн наповниться.
Це також була складова частина методу, що зазвичай давав пречудові результати. Втім, траплялися й прикрі невдачі.
– Добрий вечір, ваша світлосте! Ви, либонь, знову в готель? Сонце ось-ось сяде, а ви все на службі?
Барон спіткнувся на рівному місці й мало не вилаявся, хоч і не любив брутальної лайки. Де він узявся на його голову, цей стряпчий?! Руки свербіли прогнати настирливого крючкотвора втришия. На жаль, анінайменшого приводу для рукоприкладства не траплялося. Привіталася людина, поцікавилася справами – не штурханами ж його за це, справді?
– Добрий вечір, добродію. Ви надзвичайно проникливий. Я на службі цілодобово. І йду саме в «обитель героїв».
– Як я вас розумію! Ні хвилини спокою, ані жодної хвилиночки. Ось, звольте подивитися: вчинив позов до Ордену Зорі за всією формою, – стряпчий продемонстрував товстий шкіряний планшет для паперів. – Не муха начхала: позовну заяву у двох сувоях, рекомендований лист із оголошенням претензій, виплата королівського мита, додаток з описом, завірений у нотаріаті, копію – в Гільдію Готельєрів… Знову ж, збереження майна зниклих безвісти, запити, протоколи…
Дивна річ: барон перейнявся співчуттям до старанного пана Терца.
– Добряче ми з вами попрацювали, ваша світлосте, добряче…
– А скажіть, пане Терц… Ви не в курсі: кухня в «Притулку героїв» стерпна?
– Сам досі не харчувався, але відгуки чув винятково похвальні. Винятково! Тамтешня куховарка свою справу знає.
«Яку саме?» – хотів глумливо поцікавитися Конрад, але вчасно стримався. Все-таки обіцяв Трепчикові не розголошувати. Слово честі слід тримати, навіть якщо дав його простолюдові.
– До речі, про куховарок! – іти мовчки стряпчий був нездатний категорично. – Довелось мені недавно реєструвати одну скаргу. До нашої з вами справи та скарга стосунку не має…
Барон і тут стримався, дивуючись власній поблажливості.
– …але попутно з'ясувалося: молочницю Ганну-Батісту Колодзябчик чоловік регулярно лупцює. Заподіює, значить, тяжкі тілесні, здебільшого – чобітьми в живіт. Бідна жінка… Але я, властиво, не про це. Він її б'є – а вона йому дітей родить! Він б'є – а вона родить! Дюжину нащадків нелюдові народила, і всі – здоровісінькі. І сама молочниця рум'яна та пишна напрочуд. Незважаючи на – і навіть всупереч. А чому так, знаєте?
Барон відчув, що недавній кошмар повертається.
– Я вам відповім, ваша світлосте, чому! Бо тінь у Ганни-Батісти Колодзябчик, уродженої Монтень, – особлива. З подвійним, даруйте за народне слівце, пузом. Ось тому чоловік їй перше черево хоч геть-чисто відбий – байдуже. І з ім'ям у молочниці хитрі бублики – бувало, чоловік зранку і не згадає, як дружину кличуть і з якого приводу її звечора чобітьми гамселив… Не на добро це, ви вже повірте Фернану Терцу, не на добро! На вулицях перешіптуються: надходить, мовляв, велике лихо…
Втративши надію спекатися стряпчого, Конрад терпів, зціпивши зуби. І був просто щасливий, коли наблизився до чорно-білого входу в «обитель героїв».
Він і себе, їй-право, почував героєм. Адже ж міг і прибити базіку.
* * *
– …Ваша світлосте, я ще раз із усією рішучістю заявляю: із завтрашнього ранку я починаю пускати постояльців! Для покриття заподіяних збитків! Знаєте, скільки столяр Дубка заправив за ремонт? А штукатур Анастасій Рензит?! А малярі? Паркетники? Запічних справ майстри?! Ні, ви навіть уявити цього не можете! Грабіж і розор, грабіж і розор…
– Не переймайтеся, люб'язний пане Трепчик. Я вчинив позов за всією формою, і не будь я Фернан Терц, якщо нам… тобто, вам не відшкодують збитки до останнього мона!
– Дякую вам, дорогий пане Терц. Що б я без вас робив?! Ага, до речі, ваша світлосте: погляньте на цього бельбаса. Стверджує, що його прислали ви, але вкрай, украй підозрілий! Понавозив гору різних речей, іти не хоче, щось пояснити відмовляється! І брови супить, знаєте…
Барон подивився у вказаному хазяїном напрямку – й не відмовив собі в задоволенні якийсь час вивчати поглядом власного камердинера, якого помітив відразу при вході. Любек, як завше, виглядав так, немов йому відомі всі таємниці Світобудови, від Найвищих Емпіреїв до ярусів геєни – але ні крихтою отих таємниць він нізащо ні з ким не поділиться.
Навіть під тортурами.
Люди, які носять жовті панчохи й модні підв'язки хрест-навхрест, вирізняються гранітною твердістю характеру. Це відомо кожній освіченій людині.
– Ти пунктуальний, Любку, – порушив Конрад паузу, що затяглася. – Хвалю. Тільки я просив тебе привезти середній похідний набір. А не великий, чи, борони Вічний Мандрівець, повний.
– Авжеж, справд-д-ді – заговоривши, Любек втратив дещицю зарозумілої загадковості. Він трохи заїкався, і чомусь здебільшого на літері «д». Сторонньому слухачеві здавалося, що камердинер кудкудакає, як курка над яйцем. – Звісно, серед-д-д-д… Середній. А потім з'ясується, що нашій світлості потрібні шкарпетки собачої вовни, бо різко похолод-днішало, улюблений плетений плед-д і пляшечка золотого рому «Претіозо». З фамільних льохів, д-д-дванад-д-д-дцяти років витримки. Або намітиться д-далека д-дорога, де ніяк не обійтися без саквояжа та набору притирань від метра Д-дефліо…
– Мій камердинер Любек Люпузано власною персоною.
– Ваш камердинер?!
– Так. Він доставив сюди мої особисті речі.
– А… навіщо, ваша світлосте, дозвольте поцікавитися?
Спантеличений вигляд Трепчика-молодшого приніс баронові хвилину чистої радості.
– Ви ж збиралися знову відкрити «обитель героїв» для пожильців? Із завтрашнього ранку, якщо не помиляюся? То навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? Я – ваш перший постоялець, добродію. Ви раді?
Замість радості на обличчі почесного члена Гільдії Готельєрів відбилося сум'яття. Але, слід віддати хазяїну належне, упорався з ним Трепчик напрочуд швидко.
– Ласкаво просимо, ваша світлосте! Залишитеся вельми, вельми задоволені!
– Не сумніваюся…
– Який номер бажаєте?
– Найкращий, звісно.
– До ваших послуг. Смію тільки зауважити, що на білій половині із завтрашнього дня ремонт…
– Мене влаштує чорна половина. Я не марновірний. Сподіваюся, ваші чорні е-е… клієнти не дотримуються крайнього аскетизму?
– Ні в якому разі! Суто між нами, номери Вечірньої Зорі істотно комфортабельніші… Будьте певні! Ось, прошу, запишіться в книзі…
Барон вмочив гусяче перо в чорнильницю.
– Апартаменти, де жили зниклі безвісти квестори, також зареєструйте на мене. Я сплачу повну вартість.
– Д-д-даруйте, як же це?.. Т-та що ж… – хазяїн раптом став заїкатися на кшталт камердинера.
– Аби чого не сталося. Ви добре зрозуміли, пане Трепчик? І всі – підкреслюю, всі ключі від цих кімнат повинні бути в мене.
– Зрозумів, ваша світлосте! Надам негайно!
– Дозвольте засвідчити вам свою повагу, ваша світлосте, – втрутився Терц. – Надзвичайно розумне рішення. І бездоганне з погляду відповідності букві закону. Як особа приватна, ви, звичайно… але, з іншого боку, як високопосадовець Всевидющого Приказу, маєте повне право… В інтересах слідства і збереження майна…
Балаканину стряпчого Конрад пропустив повз вуха, поволі починаючи звикати. Здивувало інше: хвилин зо дві крючок примудрився помовчати.
– Лише про одне насмілюся просити вашу світлість…
– Слухаю, – барон ледь підвів ліву брову.
– Коли інші пожильці з'являться, ви їм не розповідайте зайвого, добре? – Трепчик благально зазирнув у обличчя баронові знизу вгору, чим надовго здобув прихильність Конрада. – Віднадите народ, а я й так зазнав збитків понад усяку міру…
– Невже ви думаєте, пане, що я з першим ліпшим обговорюватиму питання, що стосуються моїх прямих службових обов'язків? Питання, що можуть порушити таємницю слідства?
Від тону обер-квізитора Трепчика мороз пробрав поза шкірою. Хазяїн навіть не встиг збагнути, що відповідь, власне, цілковито збігається з його сподіваннями. На щастя, саме в цей момент біля входу почувся шум. Двері розчахнулися, і в хол стрімголов влетів благовидний дідок, мало не впавши. Останньої миті він дивом устиг схопитися за край конторки, і лише завдяки цьому втримався на ногах. Капелюх і старомодна перука з «левиними» локонами впали на підлогу, і дідок миттю наступив на них черевиками, доволі-таки брудними.
Найбільше візитер нагадував професора з університету в провінції. Рум'яний і кругленький, як наливне яблучко; клинок сивої борідки, обличчя гладеньке, майже без зморшок. Завужений кафтан-жюстокор прикрашений на плечах пучками стрічок і підперезаний широким шарфом з торочками. Верхні стьобані штани, панталони з бантиками у два ряди. Старомодний франт у літах, приїхав до столиці витратити на задоволення певну суму – без зайвого шику, але й не дуже обмежуючи себе у засобах.
– Е-е… прошу пробачення, добродії. Моя клята незграбність… У вас зависокі поріжки, добродії. Скажіть, чи це готель «Притулок… м-м… героїв»? Здається, героїв, якщо я нічого не плутаю. Розумієте, я забув глянути на вивіску…
Ясна річ. По приїзді почув про екстравагантний готель і вирішив ближче ознайомитися з визначною пам'яткою. Повернеться, вихвалятиметься перед сусідами.
– Ви цілковито праві, добродію! – розкланявся Трепчик, випромінюючи привітність.
– Дякую, голубчику! Ви хазяїн?
– Авжеж!
– Чи можу я найняти у вас номер?
– Звісно! Правда, на білій половині в нас ремонт… Поспішаю запевнити, пане: апартаменти чорної половини відрізняються самим лише кольором! Зручності всюди чудові… Ось, пан барон може підтвердити, він тут огляд проводив… тобто, оглядини…
Дідок відмахнувся, збивши чорнильницю з конторки.
– З моїм зором мені абсолютно байдуже: чорні, білі… О, моя перука!.. Мій капелюх… у вас надто їдке чорнило, голубчику!.. Ну нічого, пізніше вичищу…
Повернувши письмовий прилад назад на конторку, дорогою забризкавши край баронського плаща – «О… заради Вічного Мандрівця пробачте! У вас задовгий плащ, мій великодушний пане…», – гість заходився записуватися в книзі. Поруч метушився хазяїн, готовий пробачити випадковому клієнтові, першій ластівці Трепчикової весни, сотню перекинутих чорнильниць.
Конрад перейнявся до дідка легкою заздрістю: йому самому готельєр радів не так щиро. За квізиторською звичкою він зазирнув незграбному гостеві через плече: «Ага, ніякий не професор… Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен… Термін проживання – на розсуд…»
Овал Небес!
– Перепрошую, ваше сіятельство… Ви часом не родич квестора Джеймса Рівердейла?
– Е-е… великодушно прошу… А чому, власне, вас це цікавить, пане?
– Дозвольте відрекомендуватися, графе. Барон фон Шмуц, до ваших послуг.
Короткозорі очиці дідка моргнули.
– Ага, он воно, виходить, як… Це все змінює… Ви – батько квестора Германа, гадаю?
– Ні.
– Невже? Я був упевнений…
– Я не батько Германа. Я його дядько.
– Ох, бароне! Ну звісно ж… А я – дідусь Джеймса.
Він так і сказав – «дідусь».

SPATIUM II
Шпагу – королю, пиху – нікому або Життя сімейства Рівердейл

Дворянство Рівердейли отримали давно, ще за Пепіна Садженого.
Сімейна легенда розповідає, що великий імператор, вщент розбитий ордою Елбихенойона в першій битві під Шпреккольде, втік у Бірнамський ліс, небезпечний для випадкових подорожніх і двічі небезпечний – для осіб королівського звання. Але сталося диво. Дерева Бірнаму, з давніх давен непримиренні до вінценосців, цього разу свій гнів спрямували проти жменьки охоронців імператора, перетворивши їх на ласі для себе добрива, – а він сам, поранений і знесилений поневіряннями, зрештою знайшов пристановище в хатині лісоруба. Там його й знайшли троє вільних стрільців-мародерів, які зажадали відібрати в занепалої величності одяг і коштовності, а самого Пепіна живим здати в руки лютого Елбихе для тріумфальних тортур.
1 2 3 4 5 6 7 8 9