— А якщо ти, як нормальна жінка, одружуєшся, розраховуючи на здорового чоловіка з нормальними інстинктами, а отримуєш збоченця? Тож не те що член суспільства, то член — суспільству!
Вони приголомшено глянули один на одного, і, здається зрозуміли, це — доля.
Квартира у пані Хелени була простора і світла, особливий затишок створювали різні повчальні написи на стінах (як от, “non sequitur” у вбиральні, “quod erat demonstrandum” над ліжком) і дев’ятнадцять томів “Енциклопедії незвичайних сексуальних практик” на полиці.
Коли ми з Бішопом приймали душ (там теж був загадковий напис “Post proelium, praemium”), між нами відбулася цікава бесіда стосовно розподілу обов’язків. Бішоп визвався взяти все в свої руки, а мене ласкаво попросили по змозі “заткнути пельку і заплющити баньки”, словом, сидіти в темному куточку і тихенько дихати. Я намагалась протестувати, мовляв, коли і де іще мені випаде переглянути таку науково-популярну програму, та він геть рознервувався, захляпав усе водою, назвав мене агресивною вуаяристкою, поскаржився, що не звик працювати на публіку, і взагалі, це мені не груповий забіг, не масовка і не вавілонське збіговисько. Я мусила його заспокоїти, інакше бідака взагалі б зійшов з дистанції.
Я ж все одно знатиму, що відбувається. Я, нарешті, відчувала себе справжньою збоченкою. Ех, натуралам не зрозуміти! Такий був цікавий практичний семінар під назвою “З іншої сторони рампи”! Зізнаймося, нам, коли ми беремо участь у процесі інтенсивної любові, поведінка чоловіка здається трохи кумедною (хоча про це якось не думаєш, так, констатуєш хіба, і відразу ж переходиш до реєстрації явищ більш цікавих). Тепер для мене все складалося у цілком логічну картину, як логічним здається відпирання білизни на пральній дошці, збивання коктейлю чи чистка зубів. До того ж, корисна дія зводиться не тільки до блукання навпомацки, оскільки існує чіткий вектор дії, який дозволяє, так би мовити, розрахувати момент сили. А крім того, я мала час відчути радість за Бішопову хорошу фізпідготовку (ще одна причина із прихильністю ставитися до чоловіків у формі), а то б у мене, скажімо, відразу почав боліти поперек, м’язи ніг і пресу, а дихання звелось би до бронхіального “кхи-кхе” — наша партнерка виявилася досить вимогливим споживачем, а Бішоп нічого, тримався на висоті. Та тут, коли ми вийшли на фінішну пряму, я зафіксувала цікавий ефект: я вже могла вести спостереження не тільки очами Бішопа, а й немов збоку — це свідчило про те, що ми на правильному шляху. Нарешті, з глибоким полегшенням та відчуттям виконаного обов’язку, ми перетнули червону стрічечку з надписом “фініш”. Саме час було впасти в обійми вдячних глядачів та вболівальників, що і було виконано невідкладним і бездоганним чином. І тут мене наче вимкнуло.
Прокинулася я вже зранку, цілком бадьорою, цілком у власному тілі та у обіймах пані Хелени. В такому вигляді нас і застукав її чоловік. Вай-вай, яка необачність! Вона ж казала про існування такого собі благовірного збоченчика!
— Ах, Вальдемаре! Ти ж казав, що повертаєшся у суботу!
— Скільки тобі казати, не довіряй людям! Хотів побачити, якого коханця ти на цей раз приведеш.
Німа сцена: в дверях стояв готовий до рукопашної, з природнім обуренням у очах, пан Вальдемар Поманець (так-так, саме він!), а ми з пані Хеленою з природнім же жахом натягали ковдру на грішне тіло (я — зрозуміло, а вона, цікаво, чому?). Та наступної миті картина повністю змінилася: сімейство Поманців витріщалася на мене з неприроднім захопленням, а я — на них, з неприродньою ж дипломатичною посмішкою. Пан Поманець оговтався першим.
— Е-е, дів-чин-ко, нагадайте мені внести вас до списків на курс “Профанація девіації”.
Потім мене напоїли гарячою кавою і гаряче ж запрошували ще раз відвідати їхнє сімейне кублечко, а пан Бішоп (справжній розвідник навіть post coitum не спить!), який вистрибнув з вікна поманцевої квартири, весь цей час стояв під вікном, не знаючи, чи тікати світ за очі, чи йти мене виручати.
… ХХVІІІ…
Виглядали ми, як пара ідіотів: Бішоп в модніх квітчастих плавках, а я в якійсь сукні, яка належала цнотливій дружині пана Поманця, дещо завеликій і дещо схожій на нанайський народний костюм для щорічних походів до бані. Добре ще, що був ранній ранок, і люди, ще мружачись спросоння, схильні були вважати нас за дивні вибрики здичавілої на нервових стимуляторах фантазії. Може б ми навіть так і дісталися безпеки і затишку міської божевільні, що було б найбільш логічним в даній ситуації, однак ми не врахували однієї обставини — ДУПІ вже встигло оговтатися після мого вчорашнього виступу. В той момент, звичайно, то був найпростіший спосіб визволити Бішопа, але ж тепер всі були глибоко переконані, що він, спокушений безсоромною нечистою силою, є вартим презирства і негайного знищення, інструментом диявола. За нами ув’язалися похмурі шпики, які невміло прикидалися однорідною масою випадкових перехожих.
— Нас переслідує група прихильників, — повідомив Бішоп.
— Я сьогодні не в настрої роздавати автографи. І не в формі.
— А я? Що робити будемо? До Медді не можна. До ЗБОНЧу теж. Слухай, ти ж у нас наче маєш кращу екіпіровку…
— Залежно для чого, — проказала я крізь зуби, — Хоча я і не знаходжуся в дикому захопленні від вашого modus amandi, пані Хелена, не зважаючи, на те, що про неї подумав її чоловік, вибрала би вас, не вагаючись.
— Це тільки природно, — гордо констатував він, — ми не конкуренти. Але ж ти якось витягла мене з ДУПІвського підземелля.
— Поправка: не вас — себе. І тоді в мене, гм, натхнення було, чи що.
— А тепер як? Тобі, що, стимуляція потрібна?
— Давайте пізніше, га? Вони що, наближаються?
— Чорт! Дивись, у перевулочку теж!
Шпики, здається, збиралися взяти нас у теплі дружні лещата. Що ж я могла зробити? Втікти, нема проблем, та ж полювання йшло саме за Бішопом. Як віддати, його, такого беззахисного, в самих плавках, на поталу ворогові? Нічого не йшло на думку. Аж тут, повз нас проїхав вантажний кучмо-віз (від імені винахідника трьохколісного воза, інженера високих технологій, Ку Чмо), запряжений сивою кобилкою. Це навіяло мені певні асоціації.
— Сьогодні яке число?
— Та наче тридцять перше червня.
— Ага, сьогодні ж ярмарок на Ферауфштраг-плаца!
— І що?
— Там з самого ранку купа народу, можна розгубитися у натовпі.
— Але туди ще дійти треба!
— Ага…так. Як пробитися звідси на Нехайлівську вулицю?
— Нащо тобі?
— Побачите.
— Ну, зараз перетнути Тещату, і вгору.
— Встигаємо? Як там наші фани?
— Не відстають.
— Ідемо трохи швидше, треба відірватися бодай на хвилину.
Ми пришвидшили ходу і скоро опинилися на Тещатій, а там, попід тином, вийшли на Нехайлівську, весь час усвідомлюючи, як свербить і не дає спокою осоружний хвіст.
— Тепер бігом!
— Ать-два, — єхидно додав Бішоп, але все ж, за моїм прикладом, зірвався з місця в кар’єр.
На Нехайлівській слід пробігти чотири квартали, потім звернути направо, у затишний дворик, куди виходять кілька будинків, там ще стоять розкішні екіпажі кольору срібна металіка, а над головою перетинають небо мотузки з різнобарвною білизною, яка патріотично тріпотить на вітрі. Там, залізними сходами, в під’їзд одного з будинків і вгору шість сходових прольотів. На площадці треба знати певні двері, ввірватися в них, не стукаючи і обережно та щільно причинити за собою. Ви опиняєтеся прямо на Нехайлівській площі.
— Ого, — з повагою сказав пан Теодор, — ти звідки це знаєш?
— Ви б виходили скільки кілометрів зі стількома залицяльниками!
— Та якось не доводилося.
— Треба ж! Ну, тепер, якомога швидше, на Ферауфштраг-плаца. Цей вихід вони все одно скоро знайдуть.
На Ферауфштраг-плаца знаходилося чотири банки, народний суд (музей) і колишня в’язниця, себто — правильно, Університет. Це була ще одна причина, через яку я вибрала такий маршрут. Серед громади нашого спудейства, два ідіоти з дикими очами, у плавках та халаті не виділялися б великою оригінальністю. А крім того, у рідних застінках альма-матері можна знайти політичний і фізичний притулок до кращих часів.
На площі вже зібралося шановне панство, порозкладало на возах всіляке начиння і розпочало торги. “Ой наїхало продавальниць, ой наїхало купувальниць” — пригадала я лекції з розбазарної економіки, а потім, глянувши на Бішопа — і семінар з оцінки товарної собівартості “стали думать і гадать, що за цього мужа дать”. Треба його кудись прилаштувати. Я озирнулася. Ага.
Недалеко від Університету проводилась рекламна акція розчинного супчика-чілі “Куріна Плямка”. Перед павільйоном була зображена в ненатуральну величину курка зі скаженими очима, а над нею спокусливий, побудований на ономатопії, слоган “Плям-плям!”. Супчик роздавали усім охочим, та дуже скоро ви починали розуміти, чому у курки такі очі — рецепт розчинного чілі дуже простий: з конвертика висипається необхідна кількість меленого перцю чілі і заварюється свіжим окропом. Однак, перед павільйоном — що б ви думали! — вишикувалася довжелезна черга. Мої нещасні, недогодовані колеги хлебтали безкоштовне “Плям-плям!”, як амброзію. Та навіть за пультом роздачі натур-рекламки стояла моя знайома. Не дарма кажуть, докторське звання з філософії допомагає знайти високооплачувану, цікаву роботу в сфері обслуговування.
— Памело! — я підійшла до прилавку і нагло обіперлася на загорожу. Загорожа почала завалюватися, тож я надбала більш пристойної пози, — Як справи?
— Дідькова робота, — прохрипіла вона, — ще трохи цього чілі і я вже сміливо зможу назвати себе “жінка з перчинкою”.
— Е-е, а хочеш трохи перепочити? Розкажеш, що та як.
— Та залюбки! Тільки ж мені відійти не можна.
— А ось, поставити цього хлопця, хай пороздає, це ж просто.
— Ну-у…
— Бішопе, ходіть сюди. Памело, позич йому свій рекламний балахон. О, яка краса!
Пан Теодор у жовтенькому халатику в червоні кугутики на голе тіло і кепці виглядав, як соліст стриптизу для маразматичних бабусь. Ну, нічого, праця облагороджує.
Ми відійшли від павільйону потеревенити; у перспективі Бішоп виглядав не надто схожим на себе. Чудово. Ведучи світську бесіду про різні надважливі справи, як то екстравагантні рецепти яєчні, де добре роблять педикюр і “які всі чоловіки козли”, я щомиті озиралася, чекаючи на шпиків. І ось вони, нарешті — розхристані, захекані, із вселенським сумом у очах. Вони відразу ж почали метатися між прилавками з товаром, гарячими східняками, що смажили запашну конятину на свині шашлики, різними принадами, як то розважальні поїздки на кульгавих понях, та тепленьке і ріденьке пивце на розлив.
Так, серед них і давній наш знайомий, булькатий, що вистежив нас у Манівцях!
— О, дивися, — проказала Памела, — он і новий бойфренд Бети!
На мій неабиякий подив вона вказала саме на булькатого. Нічого собі!
— А хто він? — симулюючи дипломатичне зацікавлення запитала я.
— Він? Хоч і не красень, так перспективний жених. Він же вивчає Розбазарну Економіку, а ти знаєш, як зараз урядові не вистачає таких спеціалістів. Навіть спеціальну програму запровадили…
Я прослідкувала очами за траєкторією пересування прискіпливої уваги дупівців. Ось наближаються до “Плямки”… Чи пізнають? Ні, пронесло, як фанеру над центром грасованої кутюр.
— Перепрошую, яку програму?
— Так же ж стажування. В усяких дорадчих установах.
— Ну-ну, наприклад?
— Ну, Королівська Рада з Приховування Боргів за Чорну та Білу Енергетику, там, Рада з Підвищення Ефективності Компіляції Державного Бюджету, ну, Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій…
— Іноземних інвестицій… А часом булька… себто, Бетин бойфренд не звідти?
— Та наче, схоже, там і працює.
— Ага.
Це в мене викликало деякі асоціації. Але тут потрібна порада прямого Бішопового (клятий двурушник!) начальства. Хоч-не хоч, а треба повертатися до божевільні.
… ХХІХ…
Після того, як я розповіла Ап-Перкотові про свої здогадки, він сів писати рапорт, а я, прислухаючись до знайомого булькотіння у шлунку, з’ясувала, що другу добу живлюся лише віртуальним харчем. Картаючи себе за цей злочин проти особистості, я влаштувала собі перерву на сніданок, обід, вечерю та опівнічний фуршет. Закінчили ми приблизно одночасно, з чим нас і можна було привітати. Перечитуючи, Ап-Перкот дорікнув своїм нотаткам “чом ви с-стали на папері сумними рядками?” і пішов доповідати, взявши з собою Бішопа.
Я ж вирішила трохи відпочити після важкої і напруженої праці зі споживання обіду та прилягла на кушетці під портретом якогось бородатого авторитету. Мені відразу ж почали дошкуляти видіння про козні козліка нашого, Люцифера, а коли клята тварюка почала мекати і шкребти мені рогами п’яти, я обурено проказала “Пішов ти на Херсонщину, похрінь рогатий!”, від чого і прокинулася.
Навколо мене скупчилося четверо людей, троє з яких згиналися від здорового реготу, а четвертий, мені зовсім незнайомий, стояв з обличчям, витягнутим у стані заціпеніння.
— Знайомтеся, генерале, панна Аделін, онучка нашого консультанта, — намагаючись згорнути рулетом неслухняну посмішку, проказав пан Бішоп.
— А-а. — ожив генерал.
Я сіла на кушетці, попросила вибачення за несвоєчасний вияв палкої любові до Дідька Лисого, і чергова нарада розпочалася.
— Ми встановили, кх-кгм, — повідомив пан Ійоган, — що Великого Банкіра було вбито.
— Оце новина, — зауважила я.
Полковник ображено зітхнув, але продовжував:
— За дивних обс-ставин. Це не було самогубство, оскільки сс-скручування в’язів не передбачено у переліку суїцид-практики, затвердженому законодавством, гррм. Далі, такий спосіб убивсс-ства характерний для розборок організованої нечистої сили з підрядниками. Остання обставина замовчувалася, ос-скільки компрометація загиблого державного діяча, довіреного корони, заборонена ще з часів августійшого Микити Правдолюбця, який наказав написати на сс-склепі свого попередника, гм-гм, убивці і параноїдального маніяка, “De mortuis nil nisi bonum”. Однак, с-слідство велося. До останнього часу не вдавалося з’ясувати, що с-спільного міг мати Банкір з нечистю, та за нових обставин, коли з’ясувалося, що в ДУПІ керує Люк (при цих словах обличчя генерала відчутно подобрішало і помолодшало на чверть століття — такий завал конкурентної організації!), можна зробити певні висновки.
Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій ось уже рік тільки тим і займалася, що з’ясовувала стосунки з МІФом, себто вирішувала питання про надання позики — великої і грошової, під відповідно високий процент. Гроші були необхідні, оскільки Яснізорія залізла у борги завдяки великій кількості королівський коханок і фаворитів, яких, на жаль, при прийомі на посаду не перевіряли на наявність симптомів клептоманії. А з іншої сторони, МІФ висував свої умови, і Рада мусила визначити, кого ж зрештою буде обдурено. До Ради входили: Сам, якого, правда, на засіданнях ніхто відродясь не бачив, Банкір, царство тобі, небоже, керівник ДУПІ, і Міністр Фінансів, шановний сусід нашої божевільні. Банкір отримав свою посаду минулого року, коли його попередника було заарештовано за розтління малолітніх, несумісне з громадсько-відповідальною посадою. Хоча, провина його, вважав генерал, не була доведена за всіма правилами суд-медекспертизи, і цілком можливо, що його просто підставили.
Гіпотеза, враховуючи аксіоми демонології, полягала в тому, що Банкір домовився з Люком про отримання бажаної посади шляхом розкріпачення інгібованих характеристик, себто неправомірним звинуваченням і звільненням попередника, за що Люк, схоже, хотів заручитися його підтримкою у вирішенні питання про надання позики. Потім, видно, якісь у них виникли непорозуміння, і штрейкбрехера було усунено. Чому для Люка вигідним було вибити все ж таки отримання позики?
МІФ працював уже з кількома сусідніми країнами, і наче ж всі задоволені… Однак… Тут у мене спрацювала складна асоціація, пригадався один з найромантичніших романтичних вечорів моєї безумної юності, підтоптана пісенька про підтоптане кохання, і демон з каблучкою, на якій було написано “Університет Герарта”. Он воно!
— Люди! — прошепотіла я, щоби не відлякати геніальну здогадку.
— Що, нелюдь? — миттєво зреагував неодноразово дістатий мною Бішоп.
— Теодоре, не смійте мене ображати, а то я просто визнаю вас недієздатним через дзеркальну хворобу, — я звернулася до генерала, який виглядав найбільш розважливим з усієї, загрузлої в демонічних кознях, компанії, — Згадайте, минулого року… Економічна криза в Кінг-Конгу, тоді впало виробництво, споживання і перерозподіл, сталася девульвація (так, здається), деградація і дефенетрація (тоді, contra spem, бракери пострибали з вікон) і, хоча через це звільнилося багато робочих місць, безробіття сягнуло небосхилу. Тоді, ходили чутки, що винен МІФ, який висунув і оприлюднив такі умови, що в усіх складалося враження, що економіка країни здохла і засмерділася, піднялася паніка, всі можливі курси впали, і країна розвалилася просто на очах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14