гонах, під градом каменів, сіркою й нечистотами.Таким чином, я ще залишаю за собою можливість корабля, хай він пливе куди-небудь за океан, тільки не тут і не зараз.Бо зараз водій так безладно описаного мною джипоїда, й десяти кілометрів не проревівши уздовж нічного шосе, маючи зліва небезпечно навислі кам'янисті схили, а справа внизу Річку, без попередження завертає таки праворуч униз (героями підкидає, наче трупами в мішках) і, без роздумів подолавши згадану вже Річку впоперек її течії, вискакує на розгрузлу лісову дорогу, що нею несеться все аґресивніше (а що йому залишається?), розсікаючи вище описаним щитом на даху всіляке лісове гілляччя і палюччя, а фарами прочісуючи сумнівний шлях на кілька сот метрів уперед. І все ж ця їзда в нєзнаємоє не може тривати вічно — адже я вже знайшов спосіб, точніше, засіб — і хай це буде гелікоптер!І тепер уже авто гальмує на якійсь місячній (себто залитій вилізлим з-за хмари де-де місяцем, себто місячним анемічним світінням) анемоновій галявині, і там справді здригається в нетерпеливому очікуванні до нестями заведений гелікоптер, велетень-важковаговик, бойовий ветеран, найбезпосереднішим чином історично причетний до десанту, штурмових операцій з повітря, каральної авіації, національної безпеки і оборони, державних переворотів, знищення власних військовополонених і захисту навколишнього середовища. Тож офіцерського покрою пілот у навушниках допомагає з багажем, тим часом як водій передоручає йому всіх вісьмох згідно зі списком і навіть не дзявкнувши якогось "надобраніч", рве з місця своїм "кразом аеростаром", розкидаючи навсібіч груддя багнюки з-під розпашілих шин.Аж тоді вони підносяться вгору, вібруючими задами прикипаючи до жорстких солдатських сидінь і думаючи про такі речі, як парашути, пропелери, пелерини, паперові пакети для п(б)лювання та ще багато чого іншого на "п"…
Усередині гелікоптера теж не надто порозмовляєш, а загальна ситуація робиться ще дурнуватішою через те, що вони необачно посідали одні навпроти одних (четверо проти чотирьох) і тепер їм залишається дивитися вбік, униз або вертіти головами, вдаючи зацікавленість невибагливим інтер'єром.Артур Пепа, літератор зі Львова, знайшов наймудріший з виходів, сягнувши по куплені ще в потязі в якогось дефективного типа газети, що з них одна вузькореґіональна ("Ексцес"), одна вузькопартійна ("Шлях Аріїв") й одна російськомовна ("Все Цвета Радуги"). Остання виявляється газетою для ґеїв та лесбіянок, тож, переглянувши фотознімки, Пепа зітхає і відкладає її подалі, зосередивши увагу на перших двох, знічев'я вже прочитаних у потязі. Тому тепер він змушений уже не так читати, як удавати, ніби читає. Отже, він усоте ковзає оком по традиційно крикливих заголовках "Ексцесу" (ПОЖЕЖНИКИ ЯК ЗАВЖДИ НЕ ВСТИГЛИ! БЕНЗИН ЩЕ ПОДОРОЖЧАЄ, ЗАТЕ ГРИВНЯ ПОЇДЕ ВНИЗ! СІМНАДЦЯТИЛІТНЯ ВНУЧКА ЗАКОЛОЛА ШПРИЦОМ ВЕТЕРАНА ВІЙНИ І ПРАЦІ! САМОГОННА ТРАГЕДІЯ НЕ НАВЧИЛА НІЧОМУ! ПРИБУЛЬЦІ ЗАБРАЛИ В КОСМОС НЕ ТІЛЬКИ РОДИНУ БАРАНЮКІВ!), відзначає подумки, що з усього цього складається незлий вірш, перегортає сторінку "Культура" з неосяжним інтерв'ю якогось лауреата Шевченківської премії "Я ЗАВЖДИ КАЗАВ НАРОДОВІ ЛИШЕ ПРАВДУ" і врешті повертається до півсторінкової реклами, котра здається йому справді дотепною:
"Шо ЙО — то ЙО: "Гурт"!
Фірма "ГУРТ" -
найкращі ЙОГУРТИ з карпатських полонин"
Тоді він береться за "Шлях Аріїв", деякий час вивчає не цілком зрозуміле мотто "Сила Нації — в Її Майбутньому!" і, перебігши байдужим оком найбільш показні заголовки "Національно-визвольна революція проти злочинного режиму неминуча" та "Ветерани УПА Чортопільщини підтримують діючого Президента", поринає у неспішне дочитування вміщеної на передостанній сторінці статті "Що мусить знати кожна Українка, щоби не зайти в небажаний тяж" — якраз від слів "Копуляції в час місячного циклю аж ніяк не є стовідсотковою ґварантією щодо…" — і далі за текстом.Праворуч від нього сидить Коля, тепер уже вісімнадцятирічна дівчина в настільки короткій спідничці, що хочеться запитати, якими прокладками вона користується. Її повне ім'я (хоч вона його й ненавидить) — Коломея. Артурові Пепі вона вважається дочкою, але насправді є його падчерицею. Вона вже встигла трохи попускати очима бісики якомусь рудому й волохатому ґоблінові (це так вона про нього подумала) навпроти, кілька разів, як у фільмах, еротично обвести губи кінчиком язика й так само кілька разів перезакинути ногу на ногу. Ґоблін виявився не тільки рудим і волохатим, але й, наче дівич, сором'язливим, тому щоразу то опускав, то відводив погляд, аж поки так само не вдався до якоїсь книжки з малюнками, внаслідок чого Коля збайдужіла і тепер позіхає.Праворуч від неї сидить пані Рома Воронич, її мама, цікава жінка того віку, що розцінюється як перебування з кращого боку від сороківки. Пані Рома, дружина Артура Пепи, трохи зле почувається — їй ніколи не подобалося літати, навіть у ті часи, коли Аерофлот переживав свій розквіт, а схожі на Надю Курченко стюардеси ненастанно подавали упокореним пасажирам м'ятні цукерки та мінеральну воду. У ті часи їй було навіть менше, ніж зараз Колі (та що там — Коля вже доросла дівчина!), й вона літала з батьками до Києва, Симферополя та Ленінграду. Чому зараз їй про це думається, вона не знає, можливо, нагадала про себе загнана у підсвідоме психологічна травма від розбитого на трапі до котрогось із тих літаків коліна. Пані Рома іноді працює перекладачкою на всіляких постфройдівських конференціях у товаристві "Дунайський клуб", таким чином, вона дещо знає про ці речі. Але зараз її нудить.Останнім у цьому ряді є громадянин Австрійської Республіки Карл-Йозеф Цумбруннен, дещо молодший на вигляд від Артура Пепи, хоча, згідно з паспортними даними, навпаки. Карл-Йозеф, мабуть, єдиний у товаристві, хто загалом тішиться ситуації, в якій майже неможливо порозмовляти. Він страшенно зле розуміє українську, дещо краще в нього з російською, але говорити він не може фактично жодною. Тому в незнайомих або напівзнайомих оточеннях він воліє мовчати. Йому належить інша мова, точніше, інший орган мовлення — його фотокамера, котру він і зараз не віддаляє від себе, любовно покладаючи на коліна. До того ж, у нього страшенно пітніють окуляри й він майже не здатний бачити людей, що сидять навпроти.А навпроти сидять дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі. Так, я сказав однакові, хоч одна з них фарбована брунетка, інша — така ж блондинка. Ні, їхня однаковість — аж ніяк не близнючого роду, вони насправді різні, та все ж однакові. Ця однаковість із тих, що робить фактично нерозрізнюваними всіх на світі поп-зірок, сучок, модельок, старшокласниць, петеушниць, словом, усіх наших сучасниць, бо її, цю однаковість, створили для них усіх телевізія, журнальні обкладинки й наш радянський спосіб життя. Звати їх Ліля і Марлена (тільки не подумайте, що Лада і Марена), хоч у дійсності Свєтка і Маріна. Зараз (але хіба тільки зараз?) вони однаково ні про що не думають — з тією, щоправда, відмінністю, що коли у Лілі всередині цілковита тиша, привалена ззовні ревом мотору, то в Марлени все ж крутиться десь у підкірці ветер с моря дул, ветер с моря дул, ветер с моря дул.Ліворуч від них перебуває вже згадуваний нами рудий волохатий дядько з неприховано артистичною зовнішністю (грубий светр, який перед тим належав відомій аванґардовій акторці німецького молодіжного театру, сорочка, ношена курдським борцем за державність власного народу і одночасно студентом Львівського університету, абсурдні штани якогось чи не мальтійського походження, кульчик у вусі — далі ви все знаєте), отже, це чимраз популярніший (але де і серед кого?) кліпмейкер та теледизайнер, звати якого чи то Ярема, чи то Яромир (не розбереш, оскільки він завжди представляється Ярчиком), а прізвище — Волшебник, що дає підстави всьому тусонові кликати його Волшебнером, у той час як нетусонові — підозрювати, що він насправді Валшебнік і пильно приглядатися до форми носа та дещо балухатих очей. Останні він рішуче і, як йому самому здається, зневажливо, відвів убік від по-дурному відвертих загравань худезної, наче велосипед, макращьолкі навпроти і, наслідуючи приклад знайомого з газетних фоток пісьмєнніка поруч з нею (як його там — Біба, Буба?), заглибився в кольорову єговістську брошуру "Зроби Себе Гідним Спасіння", куплену в тому ж потязі у того ж дефективного типа. А взагалі він буде знімати кліп. Це буде кліп з Лілею та Марленою.І нарешті ще один, заключний об'єкт — досить приземкуватий і вельми опецькуватий добродій, саме так, добродій — один із тих, які наче створені під це окреслення. Виразно академічна повнота і шляхетна округлість постави вказують на приналежність до професорсько-викладацького людського ґатунку, але не у спрофанованому так званою вищою школою варіанті обмеженого кар'єриста-цербера, погонича студентів і — чого вже там? — безнадійного хабарника, а того класичного — віденсько-варшавський стиль — професора в третій ґенерації, знавця мертвих мов і міжвоєнних анекдотів, пов'язаного швидше за все з якимось католицьким навчальним закладом або таємним науковим товариством. Це професор Доктор (бувають і такі прізвища в Галичині!), дослідник алхімії слова, антоничезнавець, хоч сам і стверджує, що радше антоничіанець. З доброзичливо-приязною усмішечкою на вузьких старечих губах він час до часу втуплюється у кого-небудь з присутніх, ніби вишукуючи з-поміж них фізіономічно найвідповіднішого слухача (слухачку?) для вже готової злетіти з вуст блискучої вступної лекції з ліричними відступами та інтонаційними перепадами: "Постать Богдана-Ігоря Антонича (1909 — 1937), поета, критика і есеїста, перекладача, багатообіцяючого прозаїка, без сумніву, є однією з ключових в українській літературі нового часу. Поява Антонича на початку тридцятих років у самому середохресті українського літературного життя була настільки ж бажаною, наскільки й несподіваною. За дивними і ніколи не прогнозованими сплетіннями особистої долі, історичних обставин і пов'язаних з останніми аберацій суспільного сприймання, Антонич може вважатися поетом, надовго викреслюваним з нашої пам'яті. У той же час його прижиттєва ситуація була радше сприятливою. 1928 року різнобічно обдарований юнак, виходець із лемківської глушини, де народився і провів дитинство у священичій родині, переїздить до Львова — безперечного суспільного й духовного центру Галичини, вступає там до університету. Практично відразу ж звертає на себе увагу викладачів і товаришів по навчанню, демонструючи неабиякі здібності і високу працьовитість. Уже в студентські роки дебютує в періодичних виданнях як літератор, більше того — у двадцятидвохрічному віці стає автором власної ориґінальної збірки поезій "Привітання життя" (1931). По закінченні університету (1933, філософський факультет, відділення слов'янської філології) отримує відразу декілька пов'язаних із успіхами в навчанні пропозицій, серед яких — стажування за державний кошт у болгарській столиці. Проте Антонич обирає шлях вільного літератора. Вільного — в усіх аспектах цього непростого поняття. Бо як тільки починаємо згадувати Богдана-Ігоря Антонича, з неминучістю відчуваємо владне і захопливе вторгнення таємниці, загадки, містерії. Проживши менше, ніж двадцять вісім років, поет відійшов до кращого зі світів, лишивши нам чимало запитань, або — так, здається, точніше — відчуття насиченого заледве чи не субтропічними випарами простору для припущень і домислів. Українське літературознавство відносно мало уваги приділило проблемі Антонича й інакшості чи, скажімо, Антонича як інакшого, сконцентрувавши зусилля якраз на протилежному. Далі я спробую оголити цю інакшість хоча б частково, обмеживши її поняттям екзотичного, і довести присутність у цьому екзотичному самого Антонича".Але далі оголювати Антоничеву інакшість професорові не вдається, тому що непередбачуваний політ закінчується — скільки це тривало, чверть години? — отже, гелікоптер сідає, висота одна тисяча вісімсот сімдесят шість, перехід субальпійської зони в альпійську, альпійської в тибетську, а тибетської в гімалайську, й тому — ялівець і жереп, і поїджені вітром камені, бо вітер тут завжди і звідусіль, і місяць знову ховається за рвану летючу хмару, і потім вискакує з-поза неї, щоб тут-таки знову сховатися за наступну, і треба це бачити: провалюючись у посірілий і твердий на дотик сніг, вони по одному тягнуться схилом полонини вгору, ковтаючи вітер укупі з мінливими місячними відблисками, проваджені офіцерського покрою пілотом назустріч електричним спалахам і захлинанню псів.
Ви чули, як гавкають бультер'єри? Я чув, як гавкають ротвейлери, часом пітбулі. Але я не певен, чи бультер'єри взагалі гавкають. Гарчання — так, це їхнє, але гавкіт? І взагалі — навіщо мені там бультер'єри, навіщо ці натяки, ці стереотипи? Ніяких псів там не було, включно з карпатськими пастушими. А отже — і захлинання не було ніякого.Але були електричні спалахи, світлові сигнали — шо йо, то йо. Був високогірний пансіонат, куди врешті притарабанились усі восьмеро так званих героїв і де вони в нерішучості чекають посеред залитої теплим світінням веранди. А якщо не веранди? Якщо вітальні чи, наприклад, камінної зали з оленячими рогами і кабанячими головами на стінах? І як мені не забути про небачених розмірів, чи не на всю підлогу, шкуру ведмедя?І як мені врешті явити дев'ятого, Варцабича? Може, у вигляді величезної візитної картки, картки-біґборду, на якій уже зі ста метрів виразно прочитується
Pan VARTSABYCH, Ylko, Jr., Owner,
а на звороті
ВАРЦАБИЧ Илько Илькович, Власник? І нехай на тій картціоживе все знайоме до болю:і валюта, і нафта,і кров, і, як рима — любов? І тоді постане все як є, ціла імперія з усіма складниками та чинниками: мережа бензозаправок, мережа пансіонатів і лісничівок, мережа обмінних пунктів "Маржина", фірма "Гурт" з її екологічно-йогівськими йогуртами, спиртова фірма "Чемерґес" з її бальзамами вічної молодості, екстрактами вічної радості та зубними еліксирами, дві-три звіроферми з тимчасово живою пушниною, два десятки базарів, речових і продуктових, усі під кришею, тобто криті, ще одна ферма, але зі страусами, далі вже дрібниці — якісь колиби, шашличні, вареничні, більярдні, громадські туалети, кіоски з минулорі
Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":
Полная версия книги 'Дванадцять обручів'
1 2 3 4 5
Усередині гелікоптера теж не надто порозмовляєш, а загальна ситуація робиться ще дурнуватішою через те, що вони необачно посідали одні навпроти одних (четверо проти чотирьох) і тепер їм залишається дивитися вбік, униз або вертіти головами, вдаючи зацікавленість невибагливим інтер'єром.Артур Пепа, літератор зі Львова, знайшов наймудріший з виходів, сягнувши по куплені ще в потязі в якогось дефективного типа газети, що з них одна вузькореґіональна ("Ексцес"), одна вузькопартійна ("Шлях Аріїв") й одна російськомовна ("Все Цвета Радуги"). Остання виявляється газетою для ґеїв та лесбіянок, тож, переглянувши фотознімки, Пепа зітхає і відкладає її подалі, зосередивши увагу на перших двох, знічев'я вже прочитаних у потязі. Тому тепер він змушений уже не так читати, як удавати, ніби читає. Отже, він усоте ковзає оком по традиційно крикливих заголовках "Ексцесу" (ПОЖЕЖНИКИ ЯК ЗАВЖДИ НЕ ВСТИГЛИ! БЕНЗИН ЩЕ ПОДОРОЖЧАЄ, ЗАТЕ ГРИВНЯ ПОЇДЕ ВНИЗ! СІМНАДЦЯТИЛІТНЯ ВНУЧКА ЗАКОЛОЛА ШПРИЦОМ ВЕТЕРАНА ВІЙНИ І ПРАЦІ! САМОГОННА ТРАГЕДІЯ НЕ НАВЧИЛА НІЧОМУ! ПРИБУЛЬЦІ ЗАБРАЛИ В КОСМОС НЕ ТІЛЬКИ РОДИНУ БАРАНЮКІВ!), відзначає подумки, що з усього цього складається незлий вірш, перегортає сторінку "Культура" з неосяжним інтерв'ю якогось лауреата Шевченківської премії "Я ЗАВЖДИ КАЗАВ НАРОДОВІ ЛИШЕ ПРАВДУ" і врешті повертається до півсторінкової реклами, котра здається йому справді дотепною:
"Шо ЙО — то ЙО: "Гурт"!
Фірма "ГУРТ" -
найкращі ЙОГУРТИ з карпатських полонин"
Тоді він береться за "Шлях Аріїв", деякий час вивчає не цілком зрозуміле мотто "Сила Нації — в Її Майбутньому!" і, перебігши байдужим оком найбільш показні заголовки "Національно-визвольна революція проти злочинного режиму неминуча" та "Ветерани УПА Чортопільщини підтримують діючого Президента", поринає у неспішне дочитування вміщеної на передостанній сторінці статті "Що мусить знати кожна Українка, щоби не зайти в небажаний тяж" — якраз від слів "Копуляції в час місячного циклю аж ніяк не є стовідсотковою ґварантією щодо…" — і далі за текстом.Праворуч від нього сидить Коля, тепер уже вісімнадцятирічна дівчина в настільки короткій спідничці, що хочеться запитати, якими прокладками вона користується. Її повне ім'я (хоч вона його й ненавидить) — Коломея. Артурові Пепі вона вважається дочкою, але насправді є його падчерицею. Вона вже встигла трохи попускати очима бісики якомусь рудому й волохатому ґоблінові (це так вона про нього подумала) навпроти, кілька разів, як у фільмах, еротично обвести губи кінчиком язика й так само кілька разів перезакинути ногу на ногу. Ґоблін виявився не тільки рудим і волохатим, але й, наче дівич, сором'язливим, тому щоразу то опускав, то відводив погляд, аж поки так само не вдався до якоїсь книжки з малюнками, внаслідок чого Коля збайдужіла і тепер позіхає.Праворуч від неї сидить пані Рома Воронич, її мама, цікава жінка того віку, що розцінюється як перебування з кращого боку від сороківки. Пані Рома, дружина Артура Пепи, трохи зле почувається — їй ніколи не подобалося літати, навіть у ті часи, коли Аерофлот переживав свій розквіт, а схожі на Надю Курченко стюардеси ненастанно подавали упокореним пасажирам м'ятні цукерки та мінеральну воду. У ті часи їй було навіть менше, ніж зараз Колі (та що там — Коля вже доросла дівчина!), й вона літала з батьками до Києва, Симферополя та Ленінграду. Чому зараз їй про це думається, вона не знає, можливо, нагадала про себе загнана у підсвідоме психологічна травма від розбитого на трапі до котрогось із тих літаків коліна. Пані Рома іноді працює перекладачкою на всіляких постфройдівських конференціях у товаристві "Дунайський клуб", таким чином, вона дещо знає про ці речі. Але зараз її нудить.Останнім у цьому ряді є громадянин Австрійської Республіки Карл-Йозеф Цумбруннен, дещо молодший на вигляд від Артура Пепи, хоча, згідно з паспортними даними, навпаки. Карл-Йозеф, мабуть, єдиний у товаристві, хто загалом тішиться ситуації, в якій майже неможливо порозмовляти. Він страшенно зле розуміє українську, дещо краще в нього з російською, але говорити він не може фактично жодною. Тому в незнайомих або напівзнайомих оточеннях він воліє мовчати. Йому належить інша мова, точніше, інший орган мовлення — його фотокамера, котру він і зараз не віддаляє від себе, любовно покладаючи на коліна. До того ж, у нього страшенно пітніють окуляри й він майже не здатний бачити людей, що сидять навпроти.А навпроти сидять дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі. Так, я сказав однакові, хоч одна з них фарбована брунетка, інша — така ж блондинка. Ні, їхня однаковість — аж ніяк не близнючого роду, вони насправді різні, та все ж однакові. Ця однаковість із тих, що робить фактично нерозрізнюваними всіх на світі поп-зірок, сучок, модельок, старшокласниць, петеушниць, словом, усіх наших сучасниць, бо її, цю однаковість, створили для них усіх телевізія, журнальні обкладинки й наш радянський спосіб життя. Звати їх Ліля і Марлена (тільки не подумайте, що Лада і Марена), хоч у дійсності Свєтка і Маріна. Зараз (але хіба тільки зараз?) вони однаково ні про що не думають — з тією, щоправда, відмінністю, що коли у Лілі всередині цілковита тиша, привалена ззовні ревом мотору, то в Марлени все ж крутиться десь у підкірці ветер с моря дул, ветер с моря дул, ветер с моря дул.Ліворуч від них перебуває вже згадуваний нами рудий волохатий дядько з неприховано артистичною зовнішністю (грубий светр, який перед тим належав відомій аванґардовій акторці німецького молодіжного театру, сорочка, ношена курдським борцем за державність власного народу і одночасно студентом Львівського університету, абсурдні штани якогось чи не мальтійського походження, кульчик у вусі — далі ви все знаєте), отже, це чимраз популярніший (але де і серед кого?) кліпмейкер та теледизайнер, звати якого чи то Ярема, чи то Яромир (не розбереш, оскільки він завжди представляється Ярчиком), а прізвище — Волшебник, що дає підстави всьому тусонові кликати його Волшебнером, у той час як нетусонові — підозрювати, що він насправді Валшебнік і пильно приглядатися до форми носа та дещо балухатих очей. Останні він рішуче і, як йому самому здається, зневажливо, відвів убік від по-дурному відвертих загравань худезної, наче велосипед, макращьолкі навпроти і, наслідуючи приклад знайомого з газетних фоток пісьмєнніка поруч з нею (як його там — Біба, Буба?), заглибився в кольорову єговістську брошуру "Зроби Себе Гідним Спасіння", куплену в тому ж потязі у того ж дефективного типа. А взагалі він буде знімати кліп. Це буде кліп з Лілею та Марленою.І нарешті ще один, заключний об'єкт — досить приземкуватий і вельми опецькуватий добродій, саме так, добродій — один із тих, які наче створені під це окреслення. Виразно академічна повнота і шляхетна округлість постави вказують на приналежність до професорсько-викладацького людського ґатунку, але не у спрофанованому так званою вищою школою варіанті обмеженого кар'єриста-цербера, погонича студентів і — чого вже там? — безнадійного хабарника, а того класичного — віденсько-варшавський стиль — професора в третій ґенерації, знавця мертвих мов і міжвоєнних анекдотів, пов'язаного швидше за все з якимось католицьким навчальним закладом або таємним науковим товариством. Це професор Доктор (бувають і такі прізвища в Галичині!), дослідник алхімії слова, антоничезнавець, хоч сам і стверджує, що радше антоничіанець. З доброзичливо-приязною усмішечкою на вузьких старечих губах він час до часу втуплюється у кого-небудь з присутніх, ніби вишукуючи з-поміж них фізіономічно найвідповіднішого слухача (слухачку?) для вже готової злетіти з вуст блискучої вступної лекції з ліричними відступами та інтонаційними перепадами: "Постать Богдана-Ігоря Антонича (1909 — 1937), поета, критика і есеїста, перекладача, багатообіцяючого прозаїка, без сумніву, є однією з ключових в українській літературі нового часу. Поява Антонича на початку тридцятих років у самому середохресті українського літературного життя була настільки ж бажаною, наскільки й несподіваною. За дивними і ніколи не прогнозованими сплетіннями особистої долі, історичних обставин і пов'язаних з останніми аберацій суспільного сприймання, Антонич може вважатися поетом, надовго викреслюваним з нашої пам'яті. У той же час його прижиттєва ситуація була радше сприятливою. 1928 року різнобічно обдарований юнак, виходець із лемківської глушини, де народився і провів дитинство у священичій родині, переїздить до Львова — безперечного суспільного й духовного центру Галичини, вступає там до університету. Практично відразу ж звертає на себе увагу викладачів і товаришів по навчанню, демонструючи неабиякі здібності і високу працьовитість. Уже в студентські роки дебютує в періодичних виданнях як літератор, більше того — у двадцятидвохрічному віці стає автором власної ориґінальної збірки поезій "Привітання життя" (1931). По закінченні університету (1933, філософський факультет, відділення слов'янської філології) отримує відразу декілька пов'язаних із успіхами в навчанні пропозицій, серед яких — стажування за державний кошт у болгарській столиці. Проте Антонич обирає шлях вільного літератора. Вільного — в усіх аспектах цього непростого поняття. Бо як тільки починаємо згадувати Богдана-Ігоря Антонича, з неминучістю відчуваємо владне і захопливе вторгнення таємниці, загадки, містерії. Проживши менше, ніж двадцять вісім років, поет відійшов до кращого зі світів, лишивши нам чимало запитань, або — так, здається, точніше — відчуття насиченого заледве чи не субтропічними випарами простору для припущень і домислів. Українське літературознавство відносно мало уваги приділило проблемі Антонича й інакшості чи, скажімо, Антонича як інакшого, сконцентрувавши зусилля якраз на протилежному. Далі я спробую оголити цю інакшість хоча б частково, обмеживши її поняттям екзотичного, і довести присутність у цьому екзотичному самого Антонича".Але далі оголювати Антоничеву інакшість професорові не вдається, тому що непередбачуваний політ закінчується — скільки це тривало, чверть години? — отже, гелікоптер сідає, висота одна тисяча вісімсот сімдесят шість, перехід субальпійської зони в альпійську, альпійської в тибетську, а тибетської в гімалайську, й тому — ялівець і жереп, і поїджені вітром камені, бо вітер тут завжди і звідусіль, і місяць знову ховається за рвану летючу хмару, і потім вискакує з-поза неї, щоб тут-таки знову сховатися за наступну, і треба це бачити: провалюючись у посірілий і твердий на дотик сніг, вони по одному тягнуться схилом полонини вгору, ковтаючи вітер укупі з мінливими місячними відблисками, проваджені офіцерського покрою пілотом назустріч електричним спалахам і захлинанню псів.
Ви чули, як гавкають бультер'єри? Я чув, як гавкають ротвейлери, часом пітбулі. Але я не певен, чи бультер'єри взагалі гавкають. Гарчання — так, це їхнє, але гавкіт? І взагалі — навіщо мені там бультер'єри, навіщо ці натяки, ці стереотипи? Ніяких псів там не було, включно з карпатськими пастушими. А отже — і захлинання не було ніякого.Але були електричні спалахи, світлові сигнали — шо йо, то йо. Був високогірний пансіонат, куди врешті притарабанились усі восьмеро так званих героїв і де вони в нерішучості чекають посеред залитої теплим світінням веранди. А якщо не веранди? Якщо вітальні чи, наприклад, камінної зали з оленячими рогами і кабанячими головами на стінах? І як мені не забути про небачених розмірів, чи не на всю підлогу, шкуру ведмедя?І як мені врешті явити дев'ятого, Варцабича? Може, у вигляді величезної візитної картки, картки-біґборду, на якій уже зі ста метрів виразно прочитується
Pan VARTSABYCH, Ylko, Jr., Owner,
а на звороті
ВАРЦАБИЧ Илько Илькович, Власник? І нехай на тій картціоживе все знайоме до болю:і валюта, і нафта,і кров, і, як рима — любов? І тоді постане все як є, ціла імперія з усіма складниками та чинниками: мережа бензозаправок, мережа пансіонатів і лісничівок, мережа обмінних пунктів "Маржина", фірма "Гурт" з її екологічно-йогівськими йогуртами, спиртова фірма "Чемерґес" з її бальзамами вічної молодості, екстрактами вічної радості та зубними еліксирами, дві-три звіроферми з тимчасово живою пушниною, два десятки базарів, речових і продуктових, усі під кришею, тобто криті, ще одна ферма, але зі страусами, далі вже дрібниці — якісь колиби, шашличні, вареничні, більярдні, громадські туалети, кіоски з минулорі
Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":
Полная версия книги 'Дванадцять обручів'
1 2 3 4 5