) густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма
кажуть, що засватана дiвка всiм подобадться: ось це i заводить зх
по-справжньому, змушуд пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю
копитом од нетерплячки - дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць,
нечутний звук бойовоз сурми, що коливад повiтря, ненастанна потреба
доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими:
"Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу
щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати
себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов
шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий
("Безстидниця, цицьки вивалила!" - нзився, мов ужалений, в останнiх днях
спiвжиття, застукавши зз напiвголою, злостячись сам на себе - що все ще,
попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч
взадмного мордування, ляк обценьками стисло", - а от не треба було з
вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати
на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе
можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза модю
власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений, розростався - страх,
так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого
не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу менеру з
лещатами в лонi: а зась не знадш! - i отут-то й починався рев защемленого
самця: "Та ти знадш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати я хтiла на
твозх жiнок, скiльки б зх у тебе не було, менi - не залежить, менi не
перемагати треба, а - любити, любити, розумiдш ти?! - так що в наготi зз,
слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й
образлива, та, котрою не спокушадться, а демонструдться зневагу - можу
стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну
несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись,
мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це бувад, коли кожна,
щонайдрiбнiша об'ява тiлесноз свободи iншого приймадться як дарунок, як ще
один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурюд в тобi гарячу хвилю вдячноз
нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по
випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужоз дачi,
де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не
скидаючи пальт, i я хухала на твоз шорсткi, закоцюблi руки, i ховала зх
собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався,
не ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв,
зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях
стiльки позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов
ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того
хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на
купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимоз, лиш
плюскотом вгадноз для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у
халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi,
вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твозм звичадм,
шпетненько, сторцом - щоб стiкало, а мод завжди лежало плазом i квасилося в
калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало
тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о,
як я втомилася, ддине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i
намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину
кудись у нiч по харчi - ай, йолкипалки, та хрiн з ними, з харчами,
чоловiче, скiльки того життя, скiльки тоз любовi, щоб акуратненько краяти
зз ножиком на снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, -
рахував, примкнувши повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне
життя, - аж три великi кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима,
й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi -
невеличкi такi?" - хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо
затоптана, навiть якщо минула, i перезхала тебе навпiл, як ваговоз пса на
дорозi, як мене, тодi взимку - перелiт через Атлантику: до п'ятоз ранку, до
самого таксi в аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу
разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi
стозш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне
свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся,
ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так
перемучилася, думала, з ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова,
голосу, - кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за
собою з континента на континент, невже? - верещало мод ошпарене розпачем
нутро, невже?! - таксi вивалило мене в замет перед входом до зали
мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений
Бориспiль о п'ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота
кразни, хха! - кразни, безнадiйно неприналежноз до нервовоз мережi, що
рясно оповивад планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через
гiгантськi наннлiз портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених
людських нейронiв, Шеремдтьдво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не
носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате
- вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в
загривок! - а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi,
звук мозх пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих
бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi
нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, дврейськi посiмейства у вiчному
чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото
так проводжала мене моя кразна, кразна, в яку я, пiсля всього, - вернуся,
авжеж, i дарма моз добросердi американцi радять менi податися на ще якусь
стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу
доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаноз мови, а
ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя
позаторiшня стаття про укразнську лiтературу в "PartisanаReview" була не
зовсiм дурна, зз помiтили, на нез - овва! - вiдгукнулось "Times Literary
Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в'зхали, вона
здавалась вам кумедною, i не бiльше: що укразнський вибiр - це вибiр мiж
небуттям i буттям, яке вбивад, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк
приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та
ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому - як його викопадшся?
Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з
розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем
прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому
просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою
цiкавiстю зз розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-сводму,
перевiрили зй паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною
англiйською, куди летить, - до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша
зима за сто рокiв! - "I know"28, вiдказала,
завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi
звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку
вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не
народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ддиного
пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а
щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом
ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем:
Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до
запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти
обертадш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям,
горiнням, парним польотом навзадм зчеплених зiрок крiзь
fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину - од
самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицинi! на медицинi треба б
вивчати курс укразнського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи
повернеш", - розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, - не те щоб зй
справдi так уже баглося мати тi листи, що було - вiдгуло, фiн з ними, а от
вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування
живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч
оте свод небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським
сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це - мод", - твод, голубе мiй,
iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюдшся - на
безбач, з головою, - нiколи твозм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж.
А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твоз - мишачi виходять:
невеличкi такi.
"Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як
ото з гнiтючоз нiчноз мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч,
зачадний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi
було б простiше: легше. Але вiн повертав до нез надтрiснуте гiрким усмiхом
обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй
цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом,
запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився
очима хвороз тварини: "Вже знов починадш нагружати?" . Прости. Любив, я
знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як
мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом
проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим,
грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще
спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi,
заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного:
сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з
мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже
наступноз митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало,
роблячись таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтровоз шиби
ще цiлого автомобiля моз прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у
лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала зх повсюди, хапливо
заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче
письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не
вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на
осiннд листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у моз книжки (перший
автограф був - при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже
передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i
майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони,
повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, - завжди вiд когось,
хай би той хтось про те нi сном, нi духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i
дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi). /Жоден з нас двох не помер молодим
/Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Знадш, - патякала, ох як же
легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк,
як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках:
золотко мод, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побратадмось", -
веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт,
ну розумiдться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до
того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене,
задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманоз молодостi непорозумiло-темнi
рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував
назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого
зроду ж не мала: мала
- друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох
мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! -
мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без
дурникiв! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика
життю, - а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:
"Брате мiй, чорнокнижник, /Де ти тепер дси? /Судитимуть нас без знижок /На
те, що "такi часи": /Не цi-от, в чорних сутанах, /Не кат iз лезом рудим -
/Судитимуть тi, що настануть, /Коли розвiдться дим. /Проб'ються травинки
гострi /Крiзь мертвi, отверзтi роти, / В моз обгорiлi костi /Сядуть грати
чорти, /I мiсце модз страти /Парканом крутим обнесуть. /Який тодi нас, мiй
брате, /Чекад посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от,
"бiльше, нiж брат", - це i д "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та
що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз
вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на
золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi,
плавко так, полотно за полотном, - простоволосi жiнки в додiльних бiлих
сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися
iскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось
темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску,
менструальна кров, б'дться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не
забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала,
забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп
копав там, де й я, i, ддиний з усiх, робив це, ах холдра, - аж слину крiзь
стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки,
просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за
полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я
доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який
це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут мадться
на увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж
таки, "из уважения к объекту", з укразнськоз не злазячи, зазжджа, як i ти,
кизвська iскустводдка з натренованою манерою раз у раз закладати
пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збiганка без
них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими
мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось
його неподiльноз уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою
навзаводи: - Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр'я?" Вiн стримано кивав - i
тим нiби вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна
говорити", - вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це
тайна, твоя i моя, - печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок,
мовчок).
"Бачиш, - показував зй, у перших тижнях спiвжиття - нова кразна, новий
континент, тепер усе буде по-новому, з чистоз сторiнки, еге ж, - чи не
першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це -
любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта,
лежала на постелi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже
потiм...) i грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонiчним смiшком:
вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацiз?" -
"Може бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха зз наззд: надто
зосереджений був на шкiцевi: - це з одноз польськоз пiсеньки, я колись
почув, запам'ятав собi"); низ живота зй цнотливо затуляв розпластаний,
густо заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн
сам ("Ось тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши,
що вона за схiдним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кiт!" - гм, з котами в
нез складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не
пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але
тодi - тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненоз
небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не
втечеш уже, - тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись:
а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди
пазурi?..); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому
сидiла птичка з обручкою в дзьобi ("От призду - окрутимось!" -
образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись - по
тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала,
вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з нез, наче пасока з умiло
прохромленого тiла, зз любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi:
тiльки б вiн був живий! - i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю
спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий
голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi",
- вибухла, як фурiя, трохи не матом - а вiн, виявлядться, був черговий раз
розбився, акурат перед зз вiд'зздом, звалився вночi зi сходiв на купу
брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15
кажуть, що засватана дiвка всiм подобадться: ось це i заводить зх
по-справжньому, змушуд пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю
копитом од нетерплячки - дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць,
нечутний звук бойовоз сурми, що коливад повiтря, ненастанна потреба
доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими:
"Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу
щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати
себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов
шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий
("Безстидниця, цицьки вивалила!" - нзився, мов ужалений, в останнiх днях
спiвжиття, застукавши зз напiвголою, злостячись сам на себе - що все ще,
попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч
взадмного мордування, ляк обценьками стисло", - а от не треба було з
вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати
на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе
можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза модю
власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений, розростався - страх,
так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого
не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу менеру з
лещатами в лонi: а зась не знадш! - i отут-то й починався рев защемленого
самця: "Та ти знадш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати я хтiла на
твозх жiнок, скiльки б зх у тебе не було, менi - не залежить, менi не
перемагати треба, а - любити, любити, розумiдш ти?! - так що в наготi зз,
слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й
образлива, та, котрою не спокушадться, а демонструдться зневагу - можу
стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну
несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись,
мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це бувад, коли кожна,
щонайдрiбнiша об'ява тiлесноз свободи iншого приймадться як дарунок, як ще
один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурюд в тобi гарячу хвилю вдячноз
нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по
випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужоз дачi,
де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не
скидаючи пальт, i я хухала на твоз шорсткi, закоцюблi руки, i ховала зх
собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався,
не ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв,
зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях
стiльки позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов
ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того
хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на
купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимоз, лиш
плюскотом вгадноз для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у
халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi,
вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твозм звичадм,
шпетненько, сторцом - щоб стiкало, а мод завжди лежало плазом i квасилося в
калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало
тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о,
як я втомилася, ддине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i
намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину
кудись у нiч по харчi - ай, йолкипалки, та хрiн з ними, з харчами,
чоловiче, скiльки того життя, скiльки тоз любовi, щоб акуратненько краяти
зз ножиком на снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, -
рахував, примкнувши повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне
життя, - аж три великi кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима,
й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi -
невеличкi такi?" - хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо
затоптана, навiть якщо минула, i перезхала тебе навпiл, як ваговоз пса на
дорозi, як мене, тодi взимку - перелiт через Атлантику: до п'ятоз ранку, до
самого таксi в аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу
разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi
стозш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне
свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся,
ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так
перемучилася, думала, з ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова,
голосу, - кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за
собою з континента на континент, невже? - верещало мод ошпарене розпачем
нутро, невже?! - таксi вивалило мене в замет перед входом до зали
мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений
Бориспiль о п'ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота
кразни, хха! - кразни, безнадiйно неприналежноз до нервовоз мережi, що
рясно оповивад планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через
гiгантськi наннлiз портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених
людських нейронiв, Шеремдтьдво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не
носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате
- вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в
загривок! - а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi,
звук мозх пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих
бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi
нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, дврейськi посiмейства у вiчному
чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото
так проводжала мене моя кразна, кразна, в яку я, пiсля всього, - вернуся,
авжеж, i дарма моз добросердi американцi радять менi податися на ще якусь
стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу
доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаноз мови, а
ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя
позаторiшня стаття про укразнську лiтературу в "PartisanаReview" була не
зовсiм дурна, зз помiтили, на нез - овва! - вiдгукнулось "Times Literary
Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в'зхали, вона
здавалась вам кумедною, i не бiльше: що укразнський вибiр - це вибiр мiж
небуттям i буттям, яке вбивад, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк
приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та
ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому - як його викопадшся?
Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з
розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем
прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому
просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою
цiкавiстю зз розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-сводму,
перевiрили зй паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною
англiйською, куди летить, - до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша
зима за сто рокiв! - "I know"28, вiдказала,
завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi
звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку
вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не
народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ддиного
пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а
щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом
ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем:
Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до
запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти
обертадш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям,
горiнням, парним польотом навзадм зчеплених зiрок крiзь
fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину - од
самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицинi! на медицинi треба б
вивчати курс укразнського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи
повернеш", - розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, - не те щоб зй
справдi так уже баглося мати тi листи, що було - вiдгуло, фiн з ними, а от
вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування
живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч
оте свод небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським
сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це - мод", - твод, голубе мiй,
iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюдшся - на
безбач, з головою, - нiколи твозм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж.
А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твоз - мишачi виходять:
невеличкi такi.
"Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як
ото з гнiтючоз нiчноз мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч,
зачадний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi
було б простiше: легше. Але вiн повертав до нез надтрiснуте гiрким усмiхом
обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй
цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом,
запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився
очима хвороз тварини: "Вже знов починадш нагружати?" . Прости. Любив, я
знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як
мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом
проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим,
грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще
спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi,
заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного:
сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з
мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже
наступноз митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало,
роблячись таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтровоз шиби
ще цiлого автомобiля моз прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у
лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала зх повсюди, хапливо
заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче
письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не
вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на
осiннд листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у моз книжки (перший
автограф був - при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже
передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i
майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони,
повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, - завжди вiд когось,
хай би той хтось про те нi сном, нi духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i
дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi). /Жоден з нас двох не помер молодим
/Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Знадш, - патякала, ох як же
легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк,
як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках:
золотко мод, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побратадмось", -
веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт,
ну розумiдться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до
того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене,
задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманоз молодостi непорозумiло-темнi
рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував
назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого
зроду ж не мала: мала
- друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох
мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! -
мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без
дурникiв! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика
життю, - а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:
"Брате мiй, чорнокнижник, /Де ти тепер дси? /Судитимуть нас без знижок /На
те, що "такi часи": /Не цi-от, в чорних сутанах, /Не кат iз лезом рудим -
/Судитимуть тi, що настануть, /Коли розвiдться дим. /Проб'ються травинки
гострi /Крiзь мертвi, отверзтi роти, / В моз обгорiлi костi /Сядуть грати
чорти, /I мiсце модз страти /Парканом крутим обнесуть. /Який тодi нас, мiй
брате, /Чекад посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от,
"бiльше, нiж брат", - це i д "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та
що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз
вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на
золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi,
плавко так, полотно за полотном, - простоволосi жiнки в додiльних бiлих
сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися
iскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось
темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску,
менструальна кров, б'дться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не
забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала,
забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп
копав там, де й я, i, ддиний з усiх, робив це, ах холдра, - аж слину крiзь
стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки,
просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за
полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я
доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який
це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут мадться
на увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж
таки, "из уважения к объекту", з укразнськоз не злазячи, зазжджа, як i ти,
кизвська iскустводдка з натренованою манерою раз у раз закладати
пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збiганка без
них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими
мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось
його неподiльноз уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою
навзаводи: - Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр'я?" Вiн стримано кивав - i
тим нiби вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна
говорити", - вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це
тайна, твоя i моя, - печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок,
мовчок).
"Бачиш, - показував зй, у перших тижнях спiвжиття - нова кразна, новий
континент, тепер усе буде по-новому, з чистоз сторiнки, еге ж, - чи не
першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це -
любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта,
лежала на постелi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже
потiм...) i грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонiчним смiшком:
вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацiз?" -
"Може бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха зз наззд: надто
зосереджений був на шкiцевi: - це з одноз польськоз пiсеньки, я колись
почув, запам'ятав собi"); низ живота зй цнотливо затуляв розпластаний,
густо заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн
сам ("Ось тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши,
що вона за схiдним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кiт!" - гм, з котами в
нез складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не
пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але
тодi - тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненоз
небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не
втечеш уже, - тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись:
а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди
пазурi?..); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому
сидiла птичка з обручкою в дзьобi ("От призду - окрутимось!" -
образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись - по
тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала,
вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з нез, наче пасока з умiло
прохромленого тiла, зз любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi:
тiльки б вiн був живий! - i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю
спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий
голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi",
- вибухла, як фурiя, трохи не матом - а вiн, виявлядться, був черговий раз
розбився, акурат перед зз вiд'зздом, звалився вночi зi сходiв на купу
брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15