А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

— Я не хочу, щоб ти мені своє майно віддавав, — прошепотів знічено Федір. — Я хочу тільки своє повернути.Обійняв його за плечі Василь і повів до келії-печери, схиляючись до Федорового вуха і оповідаючи, що сталось у Константинограді, коли один такий, котрий пошкодував, що роздав на милостиню своє золото, раптом упав серед церкви, і його з тої церкви чорти за ноги разом із золотом його потягли.Відтак постали у Федорових очах сльози, і він забув, що казав йому про Василя Ісакій, дружнє тепло відчувши, що струміло від цього чоловіка і знову-таки повернулося до нього те, що переживав у самотні сніжні ночі, коли був печаллю великою битий, — пересиджували вони до ранку із Василем, дивлячись на палахкий у печі вогонь. Велика тиша приходила до них у мешкання, і тихе тепло єднало їх щільно.— Дивною силою переконання володієш, брате Василю, — сказав зворушено Федір. — І все-таки про пташку неправильно сказав: пташці велів господь одне, а людині інше.
5
І знову закрутилося жорно, а коли жорно крутиться, то й думки плетуться. Чув він, як шарудить сніг, бо в рухові жорна вчувався йому таки шерхіт снігу, а відтак бліду жіночу постать побіч себе відчував, крижану й неземну, яка тримала на руках мале крижане й голе дитя. Так крутилося жорно, аж доки зима не зійшла, тоді відійшла від нього, розчинилася й розтала, як сніг, бліда жіноча постать; відтак він і про весну почав думати, і про те, що з весняною водою спуститься князь із купцями до моря, а тоді рушить до Константинограда, везучи шкури й мед. Сам Федір теж спускався кілька разів тим шляхом і, хоч якось утратив був усе, що віз, тричі все-таки привозив немалий виторг. Сильний і бадьорий повертався із того небезпечного шляху, по тому брав участь у бенкеті, що його влаштовував князь у гридниці; цілу ніч тоді співали сопілі, і гуслі награвали, бубни бубали, співали гості й княжі отроки. Після однієї такої мандрівки, вертаючись після бенкету на світанні додому, побачив Федот ув одному вікні красуню темнокосу, ніжну й гарну, як той-таки світанок, красуня раптом усміхнулася до нього, начебто вони цілий вік одне одного знали. Прийшовши додому, відчинив скриню в заповітній кліті і зсипав у переділок скрині візантійські монети: І не так на ті монети радів він, як на те, що красуня всміхнулася йому, начебто вони все життя разом прожили…Коли згадував Федір той момент і той щасливий ранок, зупинялося його жорно, а на вустах проступала добра й тиха, щаслива усмішка. Прихилявся спиною до стіни й дививсь у сутінь келії, куди не сягав вогонь свічки й де завжди жили химерні та хиткі тіні.Саме в таку хвилю відчинилися рипливо двері в його келію і зайшов до нього, нечутно ступаючи, Василь. Був трохи змінений, не мав палкого погляду, а тільки благий, та й сам був у той вечір тихенький та м'якенький, наче кіт.— Як живеш тепер, Федоре? — спитав по-дружньому і присів на низенький ослінець,— Як бачиш, жорно кручу, — відказав зовсім привітливо Федір, — отак з ранку до ночі, а тоді півночі.— Чи перестав тебе спокушати біс? — солодко спитав Василь. — Чи все ще нітишся любов'ю до багатства? Відчуваю, що не можеш забути свій страчений маєток.Федір глянув на Василя. Щось йокнуло йому в серці, але тільки очі опустив.— Печаль свою не через багатство я здобув, — сказав він тихо. — Але завдяки твоїм молитвам, брате, тепер мені добре. Ти, здається, утвердив мене, і я вже спокійний.— Спокій наш у нас самих сокрито, — багатозначно сказав Василь. — Кожен з нас має його джерело у собі шукати.Федір мовчки дивився на Василя. Таки не впізнавав він його сьогодні: такий був м'який та вкрадливий.— Я молився за тебе, — сказав після довшого мовчання Василь. — Мені здається, скоро одержиш відшкодування за свою жертву. Попроси бога, і він дасть тобі багато золота та срібла.Федір засміявся невесело:— Прийшов пожартувати, брате?— Не жартую я, а правду кажу. Молився я за тебе. І таке відкрив мені господь… Не виходь тільки з печери і не давай нікому входити до себе.— Дивні речі кажеш, брате Василю.— Може, дивні, а може, й ні, — загадково всміхнувся Василь. — Віщу-бо тобі: молився за тебе. Сказав мені янгол, що в цій печері великий скарб сокрито і що візьме той скарб тільки той, хто має до того щастя. Ну, я й подумав: не гоже, щоб ти зло до мене тримав за розтрачений твій маєток.— Чому ж ніхто не знайшов того скарбу до мене? — спитав Федір.— Бо ніхто не знав, що він тут є. Правда, в житії святого Анто-нія свідчиться, що в якійсь із печер була варязька скарбниця, в якій сховано повнісінько латинського посуду, але хто відгадає, де та печера?— Моя печера зветься Варязька, — сказав Федір.— Отак мені і янгол звістив. Може, ти і є той, що має щастя до скарбів?— А чому не мав би того щастя ти?— Е, брате, — м'яко засміявся Василь. — Я вже сидів у цій келії. Ще задовго до тебе…
6
Він роззирнувся навдокіл. Тьмяно світився каганець біля образів, а від стіни трохи яскравіше світилася скіпка. Блідий усміх торкнув його вуста, тоді як погляд почав промацувати стіни, стелю, а тоді й підлогу. Йому хотілося й не хотілося думати про той скарб: щось було в тому непевне. «Задурити хоче мене Василь», — зміркував він, і рука його знову закрутила жорно, тоді як друга в те жорно підсипала зерна.Коли ж крутилося жорно, не міг він не думати, а що думка про скарб була найсвіжіша, думав Федір про скарб. Мимоволі ставив себе на місце варягів і гадав, де б сам міг закопати скарб, коли б знаття мав, що про золото знають інші. Думав і про те, що від часу Антонія не один поселенець рив тут долівку і, очевидно, долівка перекопана вщерть. Був певний, що копав долівку й Василь; уявно бачив його тут з лопатою і з упрілим, аж піт з нього капотів, обличчям. Крутилося жорно, він обводив келію очима, але знову його погляд опускався, тоді як у голові крутилися і в'язалися ниточки, сплітаючи тугі вузли думок. Випливав перед зором образ Василя, його обличчя, жовто осяяне вогнем скіпки, його смиренні і цього разу не палкі очі. Щось затаєне ховалось у тому майже незнайомому обличчі, в примружці очей і в тихих складках вуст. Він подумав, що Василь таки мав підставу зацікавити його скарбом, адже й досі він не поцікавився в отця-келаря, скільки його грошей віддав Василь на монастир. Окрім того, здається, був певний Василь і в іншому: що Федір скарбу таки не знайде. Натомість знайде пристрасть і заспокоїться. Але Федір уже давно був спокійний. Ще від тої розмови, коли було багато снігу і коли серед снігу так холодно було стояти супроти Василевого мешкання.Ні, Федір не хвилювався, коли думав про скарб. Більше того, це смуток у ньому пробуджувало й ту ж таки печаль. Хотів обігріти себе новим спогадом із тих далеких часів, коли був іще Федотом, але й цього не зміг. Не зміг викликати образу блідої жінки із крижаним дитям — зараз надворі пишний травень стояв, а приходила вона до нього тільки взимку, коли сніг покривав землю. Тож крутив Федір жорно й думав. Хотів вирахувати з найбільшою точністю місце, де ховався той неприступний скарб, і його погляд все більше прикипав до стін. Скарб мав бути чи в стінах чи в стелі, тобто там, де його не шукали. Часом він покидав жорна і починав обходити стіни, простукуючи кожен шматок — була це надто повільна й забарна робота. Наслухав пильно, але з усіх чотирьох боків оточували його глухі площини, і він подумав, що варяги, ховаючи скарб, могли не лишити прокопу, а ущерть його засипати. Однак знав, що навіть тоді земля мала б осісти і порожнеча утворитися. Через це лазив і лазив, уже зовсім забувши про жорно, і тільки коли хотів обдумати, як шукати далі, знову те жорно крутив. Рух той був однотонний і розмірений, забував навіть, що у дверях є віконечко і що в те віконечко може зазирати цікаве око. Таке око він і побачив, коли раптом повернувся до дверей, втративши надію щось знайти.— Таки впав у цю пристрасть, брате Федоре? — спитав Василь.— З твоєї настанови, — відповів Федір.— Чому шукаєш не в долівці, а у стінах?— Бо в долівці вже ти до мене шукав.Там, у віконці, звузилося підглядальне око, і хоч не бачив Федір Василевого рота, але знав, що той розтягнувся в оскалі.— Про стіни я не подумав, — сказав Василь. — Хочеш, будемо разом шукати, а скарб, коли знайдемо, поділимо.— Годі ділити те, чого нема, — відповів Федір.— Повинно бути, — сказав Василь. — Чи, може, тобі моє товариство не до смаку?Вони спинилися: одне око супроти пари очей. Дивилися, наче випити одне одного хотіли.— Скажи-но, брате Василю, — раптом спитав упівголоса Федір, не відриваючи погляду від того миготливого ока у віконці. — Чому прийшов до мене в дім, коли в мене важке горе було? Навіщо лукаво дурив мене і збавив моє багатство? Що тобі до того, що хтось має багатство, а хтось ні? Відповідь мені, брате Василю, щиро, адже не христолюбні замисли мав?Око у віконці примружилося.— Так уже хочеш відвертої відповіді? — спитав Василь. — Справді, не любов я до тебе відчував, коли поріг твій переступав, та й не жалість. Питаєш мене, що мені до того, що хтось має багатство, а хтось ні? Є мені багато до того, отче! З малих літ мені пекло, що один у молоці купається, а інший лікті кусає. Мої батьки були з тих, що лікті собі кусали.Федір дивився на око в своїх дверях сумно.— Пекло тебе, що інші добра не мають чи тільки ти?Від віконця почувся смішець, хоч саме око лишалося кругле й серйозне.— Таж звісно, про себе я пікся… Ішов повз твій дім і подумав: ось багатий, а я голий. Яка це втіха, подумав, зробити цього багатого голим. Хай стане такий, як я.— Але ж не бідний ти, брате Василю! — сказав смутно Федір. — Зараз уже не бідний…— Зараз ні, — відповів спокійно Василь. — А тоді, коли входив у двері твої, був, наче бубон, голий.Федір хитнув головою, наче переконавши себе в чомусь. І не проступило на лиці його ні урази, ні обурення.— Тепер скажи мені ще одне, — спитав він. — Цей скарб тут справді є?Дивилося на нього пильне й кругле око, але мовчав Василь.— Навіщо зманюєш мене на це діло? — спитав Федір. Знову дивилося на нього пильне око, і знову мовчав Василь. Тоді Федір зітхнув, взяв шматину і, підійшовши до дверей, завісив віконечко — те око, яке незмигно на нього дивилося.
7
Крутилося жорно, бо він уже простукав третю стінку і так само була вона глуха. В одному місці, правда, зазвучало лункіше, і Федір розкопав там глину, але натрапив на невелику лунку, яку промила вода і до якої не дотягувалися людські руки. Мигнуло у Федоровій голові навіть припущення, чи не жарти ладнає із ним Василь, примушуючи шукати те, чого й справді нема… І все-таки був спокійний. Хіба що почали снитися йому дивні сни, і завжди у тих снах було золото, було дещо із його минулого, при тому не зовсім приємного, і він, прокинувшись, довго про те думав. Тої ж ночі, коли простукав третю стіну, приснився йому золотий дощ, монети сипалися з неба і боляче стьобали його голе тіло. Сонце було велике, як після того, коли повернувся з останньої подорожі з Константинограда; тоді помер у дорозі його приятель Степан, і він мав доставити його здобуток Степановій родині. Він побачив у тому сні всі монети, які відлічив потаємно із здобутку приятеля, сонце на них падало і так гостро освітлювало, що сльози йому почали текти. Гріб до себе той скарб і раптом уздрів диво дивне. Кожна монета стала оком, зовсім схожим на те, котре дивилося на нього через віконце, і раптом проросла, як квітка, на тонкому срібному стебельці. Такими чудними квітами покрилося довкола все поле, і Федір побачив, що йде там світлий і гарний юнак, чимось схожий на його покійного приятеля Степана. Ясне волосся хвилями спадало на плечі, а очі були волошкові. Золототкана одіж спадала до землі, звів той юнак руку зі срібними нігтями і погладив Федора по голові, як дитя: укляклий він був і згрібав до себе монети.— Що, ченче, — спитав, — лиха пристрасть тебе починає мучити?— Це не пристрасть, — мовив Федір зі сльозами на очах. — Я звільнення хочу.— Шкодуєш за багатством утраченим?— За волею шкодую. А що воля, коли ти жебрак жебрущий?— Той, хто за грішми женеться, не здобуває волі, — сказав юнак.— Я не хочу лихої волі, — сказав Федір. — Хочу жити за призначенням.Тоді юнак провів рукою довкола себе.— Оце все монети, що перейшли через твої руки. Піди по цьому полю і пригадай, чи в добрий і чесний спосіб їх здобув?По тому звівся нерішуче Федір, і задивилося на нього з найближчих квіток-монет примружене Василеве око.— Я боюся того ока, — сказав розпачливо.— Чому ж? — сказав спокійно юнак. — Де багатство, там і заздрість…Він прокинувся після того сну покритий потом. Було довкола темно, аж не бачив він простягнутої своєї руки. Здалося йому, що в цій темені чує, як осипається пісок. Повільно й сипко текли десь піщини, і був той звук такий виразний, що морозець продер Федорові шкіру. Зашепотів молитву і покрив своїм голосом той шерхіт. Після того натужно звівся і, викресавши вогню, запалив каганця. Тьма відступила в кутки, а він довго сидів непорушний у жовтому світляному колі. Здалося йому, хтось дихає побіч, але то дихав так тяжко він сам.— Пристрасть до волі чи золота тебе вабить? — спитав він голосно сам себе і струснув головою: знав уже напевне, де шукати той так міцно запечатаний скарб.Узяв рискаль і викопав біля стіни глибоку яму. Тоді схопив мотику і почав штурхати її в цю вже нову стіну. Нараз мотика провалилася в порожнечу. Затремтів у всьому тілі, став навколішки у вузькому низку і почав вигрібати землю руками — на засипаний прохід натрапив. Обривав нігті, прокопував землю ножем, гріб її і гріб, густий дух свіжої землі забивав йому дихання, він уже наполовину вповз у розкопаний прохід і виразно почув, як гупотить у йоги грудях серце. Зрештою, його рука, пробивши землю, втрапила в порожнечу; він вигріб рештки землі і, подолавши вузький пролаз, опинивсь у сутерені, де міг уже й розігнутися. Свічка освітила вузькі земляні стіни, між якими темно клалася печера. Федір пішов, згинаючись, по тому ходу, скіпка тут горіла погано. її вогник примерк, і Федір спинився, щоб світло таки не загасло.У невеликій земляній келії він опинився. Було тут ложе, на якому лежав, ошкірившись, кістяк, був тут ослінець, на якому сидів, прислонившись до стіни, ще один кістяк, стояла тут, зрештою, й чимала скриня, до якої відразу ж кинувся Федір.Схопився за дужку, щоб підняти віко, коли щось гримнуло за його спиною. Повернувся різко — впав, розсипавшись, кістяк, що був обпертий об стіну.Холодний піт покрив Федора. Він стояв і дрібно трусився: під його ноги підкотився голий білий череп. Глядів на той череп, і йому раптом здалося, що обростає той шкірою, ще мить і побачив він унизу, біля своїх ніг, знайоме обличчя ще одного свого приятеля — Тимка. Той прийшов був до нього по позичку, бо не міг заплатити боргу, а він йому тих грошей не дав: мав надію скупити на торзі Тимкове майно за безцінь. Він тоді
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29