А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, викликаємо батьків, або ти сам ідеш в парихмахерську, або… О, так он де вона!
Вуйко спинився й тицьнув пальцем у кущ папороті. Терезка пригнула черевиком папороть, і серед налипів глиці та прілого листя побачила головку іржавого костиля. Вона скопнула листя, і стало видно, що костиль убитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.
— Вона? — спитала Терезка.
— Вона. Тут усе трохи заросло, звичайно… Далі видно краще.
За кілька кроків вона справді побачила шпалу. Дерево перетворилося на вогкий кусень чорної трухи. Шпала була вкритою зеленим нальотом водорості, а вздовж і впоперк її сполосували блискучі сліди слимаків.
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію плісені.
Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.
Шелестіли дерева.
— Вуйку, а от ти скажи мені: кому це закортіло побутувати посередині Карпат залізницю?
Вуйко знизав плечима.
— В тому то й річ, що ніхто не знає, — сказав він. — Ге! Думаєш, я не питався? Але я не дурний, я ж нікому про таке місце не сказав. Тільки я один про нього знаю. Але повір мені, мала: це навіть на краще. Мені, може, навіть приємніше не знати. Почуваєш себе вільніше, чи як…
Тепер Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплечнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі від негод бордюрчики рельсів.
— Капець, — підсумував свої спостереження вуйко Ромко, кривлячи писком забавні міни, наче недоумкуватий першокласник. — Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Шось таке, шо ніколи не траплялося ні з ким раніше! Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко — останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду… скоро моє день народження… Нічим не стримувана свобода…
— А виноград який, перепрошую? Білий чи “дамські пальчики”?
— Білий. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи. І ми, старі хіппуни, находимо в затінку сосен і поростях моху шматок справжньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає, але напевне не менше п’ятидесяти. Але добрі-добрі хіппі, невтомні шукачі незвичайного в банальному, знають: така знахідка кудись таки заведе. І місце то буде, повір, ну дуже незвичним.
Перескакуючи з однієї шпали на іншу, Терезка поглинала цей настрій старої колії з таким апетитом, наче це був порічковий кисіль.
Запахло грозою.
Ніщо не збуджувало Терезу так сильно, як шум лісу і гаряче, біле небо — мабуть, найвиразніші знаки очікування.
Вона підняла голову. Попереду світила просіка.
— Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? Такий дуже тонкий та елегійний.
— Русинський імпресіонізм у світовому кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Ну як?
— По-моєму, заєбісь ідея.
— Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізниці. Все чорно-біле, але наповнене особливим внутрішнім сяйвом. Їх лиця оповиті серпанком світла й людяності.
— Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з кип’ятком, а дівчина — ґумову качечку…
— Чи навіть не качечку, а конторну рахівницю. Арифмометр.
Вуйко скривив губи.
— Надто лінійно. Глядач подивиться і подумає собі: “Ага, рахівниця. Ясно. Значить, ідуть шось рахувати”. Відразу ж закинуть поверхневу предметність.
— Точно. Краще, давай реклами придумувати. Тебе ніколи на таке не пробивало?
Вуйко знизав плечима. Терезка продовжила:
— Ну то слухай: телевізійна реклама страшенно дорогого бабського журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. Картинка наступна: на кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, — чувак дує бамбалачу. Так от. Чутно, як він затягується, а потім — наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму і голосно вигукує: “WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!”. Тут з’являється обкладинка свіжого випуску журналу, там якась “Бурда мода” чи “Воґ”, і титри англійською:
We also think that way
— Ого, нівроку! Але, по-моєму, занадто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: “От зараз би піцци”. А другий в’їдливо так відповідає: “Ахуїцци, бля!”. І разом, мов осяяні, вигукують: “Піцца “Ахуїцца”! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піццу-ахуїццу з грибами, сиром та пеппероні, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить кельнер у чорному фраці зі срібною тацею на піднятій руці. Підбігає до грибників, знімає з таці кришку, а там — паруюча духм’яністю піцца. Грибники беруть по шматочку, і кусають, примовляючи: “Справжня піцца — хіба “Ахуїцца”!
Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.
— Пиво “Львівське”, — сказав він, заправляючи майку в штани. — Відчуй полегшення! Між іншим, можу зразу тобі й іншу запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд — декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком… Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: “Майбутнє…?”. А інший з таким пафосом йому: “ВІДСУТНЄ!!!”. І напис: “DANONE. УПИР СЕРЕД ЧУМИ”.
— Нівроку так. Я от колись так забавлялася, по місту сама лазила. Теж таку, дуже концептуальну рекламу придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як ти там казав.
— Ану давай.
— Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє чуваків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під “Кока-коли”. Ідуть, ідуть, ідуть… На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга… Ідуть, копають, курять… Ідуть… копають… курять… Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під “Коки” сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган:

PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.
— Винятково для галицької ментальности рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! — додав він, прикурюючи чергову цигарку. — В принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Зхначить, так: панорама Єрусалиму. Над Голгофою заходить сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників — вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест… але він порожній! Наступний кадр — гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його льодяним “Спрайтом”, решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і голосно відригує. Всі сміються. Грає увертюра з “Jesus Christ Superstar”. На вечірньому небі спалахує напис:

SPRITE
ІМІДЖ — НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!

3.
Наступної, третьої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, мов зачаровані по команді. Ноги винесли їх на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Броньцьо.
Колія закінчувалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.
Однозначно тупик, остаточна зупинка.
Найколосальніше. Те, що не вкладається в жодні рамки уявлень про суть і форму Карпат.
Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста цегляна буда з високим входом, запилюженим вікном і брудно-блакитною колоною. Це нагадувало навіть не зупинку, а так — циганський навіс від дощу. Таких між Мукачевом і Львовом по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взятися буквам у лісі?) говорив:

СТАНЦИЯ БЕСКИДЫ
Терезка заціпеніла.
— А я казав, що то є ШОСЬ?!
Вона кивнула, вагаючись — закривати рота, чи трохи повтикати від здивування.
Вуйко Ромко молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
— Боже, до чого ж тут прекрасно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ. Щось таке, що оглушує своєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла поближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягнула важіль на себе, потім штурхнула вперед. “Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. -Так і важелі — вростають у механізм”.
— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…
Повільно Терезка пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальовану поверхню.
Гаряча, шерхата, суха. Прекрасне поєднання.
Задерши ногу, вона вилізла наверх. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника, запхав руки в кишеню, зажмурив очі й підставив обличчя білому сонцю, яке ледь пробивалося крізь павутиння хмар. Було ясно як пень: вуйко Бронько приземлився на пік свого щастя, як Матіас Руст на Красну площу. І відступатиме з барикади хіба через власний, просяклий пивом труп.
Терезка випрямилася на повний ріст, скинула зі спини наплечник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хруснуло. Ледь чутно невидимий залізничник перевів у її голові колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція “Бескиды” нагадувала колиску найблаженнішого спокою, який тільки доводилося відчувати. І місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси “вже баченого”, то один із них Тереза щойно знайшла.
Вона пересікла платформу й заглянула у тінь навісу. “Де я це вже могла бачити?”
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася дуже стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні, звісно. Втім, концептуально бароко — завжди бароко, незважаючи на форми всутнення.
Підтвердженням тому було світло. На станції Бескиди в цей захмарений день воно нагадувало світло в соборі під час зливи.
Вдих.
Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), але це тільки додало її настрою нових обретонів. Деструкція.
Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі — топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.
Видих.
Зліва — забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів — за 1953-ій.
Єдине, що піддалось розшифруванню — “Бескиды — Львов 17 52”.
Вдих.
Погляд упав на металеві остови від лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі — суха купа лайна.
Видих.
І останній мазок — у кутку висів телефонний аппарат.
Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диску. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:

ПОЖАРНАЯ БРИГАДА — 01

МИЛИЦИЯ — 02

СКОРАЯ ПОМОЩЬ — 03

ТОВАРИЩ, ПОМНИ: БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА — НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА
Немовби ненароком, вона озирнулася через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплечника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо.
— І давно ти знайшов її? — спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.
— Ше як у березні.
Два.
— Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда, з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.
Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.
— Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Знаєш, таке в мало якій церкві зустрінеш. Щоб на душі отак світло робилося.
— А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!
Тупик. Рельси. Хмари. Свист у вухах.
Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом і притулила слухавку до вуха.
Тиша.
— А телефон класний, — сказала, повішавши її назад.
Вуйко Бронько витягнув мокру плящину пива і вдав, ніби відкриває корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:
— Він якось дзвонив.
Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.
— Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую — шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся — а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, а мені задниця вся спотіла… Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.
— Та йди…
— Бігме не брешу.
— То, може, ти собі, вуйку, трохи… ну, вмазав перед тим? Ну, пивка там… Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?
— Та то дурниці, шо я там випив. Ну, може келішок горівки. То ж не пів літри, нє? І то ше коли я пив! А ше як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.
Вуйко відкрив нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі. Пиво спінилось і потекло на руку.
— А чого ти трубку не брав? — спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.
Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.
Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад був набагато вищої думки про свою племінницю.
— Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!

3.
Зійшовши з гір в місто, вони знову затарилися в магазині пивом. Цьоця Нуся повинна була повернутися не раніше сьомої — вона їздила на роботу в райцентр Бобехів — у школу. Тільки цьоця Нуся, ця химера в оренбурзькій хустині, вміла так псути забаву, як ніхто. Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз. Це була справжня ходяча вендетта — з тих, що гасять світло, коли хтось в кльозеті дочитує Агату Крісті.
Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності ландшафту він сприймав дуже гостро і, сказати би — уособлено. Саме заради цих кількох годин п’яного марення і нав’язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом Терезка і їздила в цю діру. Її вуйцьо, коли п’янів, робився натуральним пупсиком.
Єдине, що могло проламати цей тонкий стан, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво — і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), — вуйкова жона, ЦЬОЦЯ НУСЯ. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, це була істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки-патріотки. Коротше, манда їбанута, по-іншому й не скажеш.
— Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? — поцікавилася Терезка, коли той вгніздивсь у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Яка ж він ляля, коли п’яний, подумала Терезка. Робиться десятилітнім.
Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості — попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Нусі, ту, що з бойківським орнаментом.
Бунт.
А так, у будень, на мисочці припадали пилюкою писанки.
Час від часу вуйко посміхався, показував на мисочку і п’яненьким голосом промовляв:
— Боже, яке міщанство! Яке міщанство!… — і стуршував туди попіл.
Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.
Терезка включила “The Doors” (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно задерти ноги, і приготувалася слухати.
— Ну, а тепер розказуй, — скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.
— Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі — СИНКИ в порівнянні зі мною!
Був я ше, значить, в школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком з жирним волоссям, а нє! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального хлопаку на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля “Утюжка”, де колись була парихмахерська. А в нього були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому “Виш’ю вер хєр” “Пінк Флода”, на пластинці.
1 2 3 4 5 6 7 8 9