А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

1. Над осiннiм озером.
Цей став повiсплений,осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискуе Люципера очима.
П"янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього.Летить крилатолезо
на вiття виголiле.Рине впрост
на утлу синь,високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне -
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуеш,чуеш протяг у душi !
2.
Менi здаеться,що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моiй подобi.
Нi очей,нi вух,
нi рук,нi нiг,нi рота.Очужiлий
в своему тiлi.I,кавалок болю,
I,самозамкнений,у тьмущiй тьмi завис.
Ти,народившись,виголiв лишень,
а не прирiс до тiла.Не дiйшов
своеi плотi.Тiльки перехожий
межисвiтiв,ворушишся на сподi
чужого iснування.
Сто ночей
попереду i сто ночей позаду,
а межi ними - лялечка нiма :
розпечена,аж бiла з самоболю,
як цятка пекла,лаконiчний крик
усесвiту,маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.

3.
Порiдшала земна тужава твердь,
мiський мурашник поточив планету.
Мiлiцьйонери,фiзики,поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий украiнський материк
росте,як гриб.Вже навiть немовлятко
й те обiцяе стати нашим катом
i порубати вiковий порiг,
дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,
де зрiдка тiльки човгання чобiт
нагадуе : iще iснуе свiт,
справiку заборонений,як схизма.
Ця твердь земна трухлявiе щодня,
а ми все визначаемось.До сутi
доходимо.I господом забутi,
вiтчизни просимо,як подання.
4.
Бiля метро " Хрещатик "
щоранку зупиняеться
дитячий вiзок.
Двiрничка вибирае з чавунних урн
накиданий мотлох -
старi газети.ганчiр"я,
коробки з-пiд сiрникiв,недокурки,
навантажить ними вiзок
i сквером каштанiв рушае далi.
А сьогоднi,напередоднi свята,
вона вбрала найкращу спiдницю з сатину,
новенькi черевики й фуфайку,
навiть вiзок прикрасила
штучними квiтами з поролону.
Усмiшка й задума на ii обличчi
творить рiвновагу щастя.
5.
Посадити деревце -
залишити про себе найкращу пам"ять.
I вони стали насаджувати вздовж колючого дроту
квiти,кущi,дерева.
Дикий виноград обснував гострi шпичаки,
розвiсив лапате листя
i навiть попускав синюватi грона,
повився повiй,
трублячи в поблiдлi сурми нiжностi.
Коло горожi порозпускались такi пiвники,
пiвонii,жоржини,
що заберуть очi i не повернуть.
Начальство,перевiряючи,як вони виконують
взятi соцзобов"язання,
завжди ставило проти графи
"заходи щодо естетичного виховання
ув"язнених" :
ведеться на високому iдейно-полiтичному рiвнi.
Однi тiльки пiдписи високого начальства
Iм нагадували забутi шпичаки дроту.
6.
Iх було двое - прибиральниця i двiрник.
Вони сидiли на Володимирськiй гiрцi -
там,де видно увесь Труханiв острiв,
Дарницю i навiть поближнi трамваi,
i жваво обговорювали замацану статтю
"Як ми готуемо пленум райкому".
Мiж ними спалахнула жвава дискусiя,
в якому районi мiста
пленуми провадяться найкраще.
Двiрник був настирливий,
але прибиральниця не здавалась :
по пам"ятi вона цитувала Брежнева.
Докази ii,майже незаперечливi,
таки справляли враження,
бо двiрник,скiльки не опирався,
мусив був здатися.
З кишенi вiн дiстав
загорнений у газету снiданок -
цибулю,хлiб,кусень сала й пляшку води,
щедро розполовинив,
вiддавши iй бiльшу частину
хлiба,цибулi i навiть сала.
Поiвши i попивши,
прибиральниця дiстала з-за пазухи
зашмарованого вузлика,
висипала в жменю дрiб"язок,
пiднесла до очей
i стала пiдраховувати навпомац.
Напевно,вона збиралася
розрахуватися за снiданок,
але двiрник зробив королiвський жест :
мовляв,не треба платнi,
сьогоднi вiн частуе.
7.
Тато молиться богу,
тужить мама.Сестра
уникае порогу,
хоч вернутись пора.
Уникае - радiе,
повертае - мовчить.
Повечiр"я ще тлiе,
Iще хвiртка рипить.
Iще видно дорогу,
Iще гусне жура.
Тато молиться богу.
I ридае сестра.

8.
На Лисiй горi догоряе багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряе,
а я вже забув,де та Лиса гора,i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня,пора надвечiр"iв твоiх,
твоiх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
I вже половина життя забуваеться.Грiх
уже забуваеться.Горе i радiсть нехитра.
Середина жовтня - твоiх тонкогорлих розлук,
I я вже не знаю,не знаю,не знаю,не знаю,
чи я вже помер,чи живу,чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло,вiдквiтло,вiдгасло,вiдграло
навкруг.
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта - схарапудженим птахом,
I глухо,як кров ув аортах,надсадно гудуть голуби.
9.
Вiдлюбилося.
Вiдвiрилося.
Вiдпраглося.
День врiвноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюешся
на власний архiв,
дорогий,
мов померлий родич.
Нiчний ставок попiд соснами,
книги,самота -
бiльше не зворохоблюють.
Свiт - мiрiадом досяжних мет.
Забаганки - здiйсненнi.
Простягни руку попереду -
схололими пальцями
вiдчуеш самого себе.
Спокiй
вичинений.

10. М у м i я.
1
Голова його заполонена спогадами.
(Вiчне перемелювання однiеi iстини :
гримаси пiдлостi,пiдлiсть пiдлостi,
пiдлiсть пiдлостi пiдлостi).
Хтиво показуе старечим ротом :
те,що було 1968 року новоi ери
вiддзеркалюе,нiби в мертвiй водi,
подii 1968 року перед Христом.
Рухаеться,зазираючи в брезклу воду.
Пiдiйшов побачив збагнув
збагнув пiдiйшов побачив.
Все вже збагнуте,
пiдiйшов побачив,
нi греця не збагнуть.
Але - стверджуватися :
утверджування покiйника,
реанiмацiя на рiвнi народження,
демократiя цвинтаря.
Очей - не треба.
Нiг - не треба.
Рук - не треба.
Зусилля - зайвi.
Зайва голова
на рудиментарних плечах.
Цар природи,вiнець ii,
бiльшае,отже,малiе.
2
Проминання - цiлюще.
Одужання - самовтратою.
Дозрiвання - знищенням,
Вивершення - божевiллям.
Композицiя багатьох голов,
поставлених одна на одну
( перша спить,
друга спить,
третя - спить,
четверта,п"ята -
до нескiнченностi ! -
спить )
Верхня пантруе сон.

3
Кинеш камiнь -
розходяться рiвнi кола.
Ловиш кола -
тодi вони знов збiгаються,
утворюють подобу
стисненоi пружини.
Виймаеш камiнь -
чорнiе дiрка сама.
11.
Ось вам сонце,сказав чоловiк з кокардою
на кашкетi
I витягнув п"ятака,схожого на сонечко.
А це вам дорога,вiн зробив кiлька ступнiв
праворуч,
носаком позначивши ii межу.
Щоб вам було радiсно - вмикайте магнiтофони,
транзистори,
берiть до рук iграшковi калатала,
бемкайте,хоч би й по головi.
Щоб не хотiлося iсти й пити -
слухайте лекцii,дивiться популярнi кiнофiльми,
як ви житимете щасливо,
коли доправитесь небесного царства.
А щоб не капав за шию дощ,
пам"ятайте,
що будь-яка злива
колись-то кiнчаеться,
навiть потоп.
Буде холодно - спiвайте оцих пiсень,
при цьому вiн подав жмутик
проштемпельованих текстiв
( дозволено цензурою
для колективного спiву
двом,трьом i бiльше спiвакам ).
Коли вам захочеться вiдпочити -
розучуйте цiкаву гру про вiйну,
уявiть,що опали вас вороги
i хочуть позбавити щасливоо iснування.
Словом стрiляйте,кидайтеся на амбразури,
падайте пiд танки,
тiльки не розбiгайтесь,докинув вiн.
- Благодiйнику наш,
кому хочеться тiкати з раю,
загукали ми в одне горло,
вдивляючись в очi пiд кокардою,
схожi на двi крапельки ртутi.
12.
Я йшов за труною товариша й думав :
щастить - таки людям,
задер ноги,i нiякого тобi клопоту,
востанне блиснув голими стегнами покiйника,
а свiт хай собi ходить хоч на головi.
Та коли ми прийшли на цвинтар,
побачили стiльки машин,фургонiв,катафалкiв -
не те пiдступитися
голови встромити немае де.
Стояла величезна черга за ямами.
Кожен намагався захопити шмат землi
( на руки давали 1,5 х 2 метри ).
Наша черга була вiсiмсот шiстдесят третя.
Де його було дочекатися
коли полiзло стiльки горлохватiв
той iнвалiд першоi групи
в того право в тiеi немовля на руках
а той просто так - залляв з самого ранку слiпи
i суне куди втрапить
байдуже за капустою чи по смерть
Мали вже повертатися додому нi з чим
Думаю собi : приiдемо назад
я й кину покiйниковi як з кiлочка,
буде тобi вилежуватись,уставай-но
потерпи днiв зо три зо чотири
поки той плав спливе
однак спiшити - якого чорта
Аж тут пiдступаеться до нас
баба з двома кошиками
( на цвинтарi випродуе городину )
вам ями треба питае
можу вiдступити свою
карбованцiв за сто п"ятдесят
Воно можна знайти й дешевше
але ж то тiльки звання що яма
а в мене просто тобi перина -
i полежати i виспатись
там самому чи й з молодицею
( у баби весь металевий рот,
що називаеться озброена до зубiв )
Я вiдразу збагнув що це перекупка -
скуповуе й перепродуе цi ями
але не торгуючись
вийняв з кишенi грошi й вiддав -
на,щоб ти землi сироi наiлась.

13. Пам"ятi А.Г. *
Ярiй,душе.Ярiй,а не ридай.
У бiлiй стужi сонце Украiни.
А ти шукай - червону тiнь калини
на чорних водах - тiнь ii шукай,
де жменька нас.Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров - така ж крута,
вона така ж терпка,як в наших жилах.
У сивiй завiрюсi голосiнь
цi грона болю,що падуть в глибiнь,
безсмертною бiдою окошились.
------
* Вiрш пам"ятi художницi Алли Горськоi,по-звiрячому
вбитою при загадкових обставинах 1970 р.

14.
Попереду,нарештi,порожнеча
I довгождана.Вiчнiсть пiзнаю,
даровану годиною лихою.
А бiлий свiт - без кольору i звуку,
нi форми,нi ваги,анi смаку,
розлився безберегою водою.
Цей бенкет смертi в образi життя
щасливого вiдстрашуе i врочить :
устромиш ногу в воду - i помреш.
15.
Вони сидять за столом,
поклавши перед собою жилавi руки.
Ось сухi i нервовi - маминi,
ось татовi - важкi наче гирi,
сидить сестра - таемнича усмiшка
сновигае ii непевним обличчям,
усмiхаючись вона думае про свое.
Маленька племiнничка шестилiтня
навдивовижу вiдкритим поглядом,
пласким,як медуза,
по черзi прилiплюеться до брата,
матерi,тiтки,
сидить мiй син,
вибавляючись наостанок
увагою присутнiх,
купаючись у нiй,
як у розкошах.
- Час,каже тато
i помалу пiдводиться з-за стiльця,
мамине обличчя тьмянiшае,
нiкому зачепитись
нiзащо.
В кишенi я маю телеграму,
що через чотири години
лiтак прилетить до Жулян
I я почую
найрадiснiше i найздивованiше
" таточку ! ",
щасливий крик дитинчати,
не призвиклого до життьових перепадiв,
вогню й морозу,
ночi й дня,
радощiв i горя
( скiльки то йому треба ще
обiрвати натужних жил,
аби збагнути рiзницю ).
В кишенi я мав телегpаму
i,впpавний pежисеp,
пpимушую pухатись
своiх piдних далеких доpогих
так,як менi заманеться.
Я тоpжествую,маленький Бог,
окpiм телегpами
в кишенi у мене лiтак,
дpужина з усiма доpожнiми бебехами
i син пpинишкло-гpайливий,
як довipливе зайча.
Я насалоджуюсь надутою певнiстю,
адже пpотягом тpьох годин чекання
я можу бути певним,
що свiт не збожеволiв.
16.
Сповнений почуття вдячностi,
вiн захотiв переповiсти менi
всю свою iсторiю,
але виявилось,
що iсторii нема,
i вiн мусив був обмежитись
самими словами вдячностi.
17.
Я знав майже напевно,
що вiн обiкрав моiх друзiв,
зробив нещасною мою матiр,
а дружину призвiв до сухот.
I сповнений рiшучостi,
я подався до нього на розплату.
- Де ти,мiй кате?
гукнув я на весь знелюднiлий зал,
в якому кат проживае.
У вiдповiдь чотири реви,
одбитi од стiн,
вдарилися об стелю
i,мертвi,впали до моiх нiг.
- Де ти,мiй кате?
гукав я удруге i втрете,
чотири реви воскресали iз мертвих,
пiдводились догори i падали об землю.
Невже вiн здох 1 вирiшив я зрадiло.
Але повертаючись додому,
Побачив,що бiля моiх дверей
зупинилися двi ноги,двi руки й тулуб
( голови не було ).
- Ти що тут робиш i я застукав його зненацька,
I з переляку двi руки,двi ноги й тулуб
збiглися в тiло без голови.
Вхопивши тiло без голови,
я гукнув у порожню рурку шиi :
- Скажи менi,де мiй кат.
- Не бий мене,попросила рурка,
Йди до того будинку,де був,
у першiй кiмнатi сидiтимуть люди без голови,
в другiй - ще й без нiг,
у третiй - ще й без рук,
у четвертiй побачиш самi тулуби,
а в п"ятiй нiчого не побачиш -
там i е твiй кат.
Але повторюй i повторюй до безкiнця
все,що хочеш йому сказати.
тiльки не вiр своiм очам :
Вiн там,де його немае.

18. Пам"ятi М.К. Зерова.
Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об паром,
стрiчай товаришу Хароне,
з лихом i з добром.
Колеса б"ють,колеса б"ють,
кудись торують путь,
уже й додому не вернуть,
додому - не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в христа,в вождя,в усiх божат
i в мать i в перемать.
Москва,гора Ведмежа,Кем
i Попiв-острiв - шлях
за гратами,за вартами,
розбухлий на сльозах.
I знову Вятка,Котлас,Усть -
Вим.Далi - до Чиб"ю.
рад-соц-концтаборiв союз,
котрий господь забув.
Диявол теж забув.Тепер
тут править iнший бог :
марксист,расист i людожер
один - за трьох.
Москва - Чиб"ю,Москва - Чиб"ю,
печорский концентрак
споруджуе нову добу
на кровi i кiстках.
19.
Так явно свiт тобi належать став,
що,вражений дарованим багатством
оцього дня,вiдчув як святотатство :
блукати лiсом,йти межи отав,
топтати ряст,аби спiзнати в зорi
наближення своiх грiховних прав.
Рушай вперед.I добротою хворий,
розтань росою димною мiж трав.

20.
Ця п"еса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я : то вистава,
де кожен,власну сутнiсть загубивши,
i дивиться,i грае.Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй незнайомiй п"есi,
в якiй я слова жодного не вчив
( сувора таемниця ). Автор теж
лишаеться iнкогнiто.Актори
чи е чи нi - не знаю .Монолог ?
Але без слiв ? Бо промовляють жести
непевнi.Що то - сон ачи ява ?
Чи химороднi вигадки каббали ?
Чи маячня i тiльки ?
Стежу оком
за тим,що наш глухонiмий суфлер
показуе на мигах.Не збагну я:
захочу стати - вiн накаже: йди,
а йти почну - примушуе стояти,
у обрiй декорований вдивляюсь -
велить склепити очi.Мружусь - вiн:
у свiтле майбуття свое вглядайся.
Сiдаю - каже,встань.Отетерiлий,
вирiшую : найщасливiша роль
дiсталась iншому комусь.Ти граеш
несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
загравши навпаки.Менi б смiятись -
я плачу.Груди розпирае гнiв
( маленьке перебiльшення : сновиди
навiки врiвноваженi в чуттях ) -
а я радiю. Рушив катафалк -
а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,
шаленствую : хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
i тiльки пiдбадьорюе : вiват.
Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,
единi глядачi цiеi сцени,
i мудро так вглядаються крiзь мене
у порожнечу,видну тiльки iм.
Так голова болить.I так нестерпно
прожекторна освiтлюе пiтьму,
неначе тьмавий зал перетворився
на снiп вогню пекельного.
Суфлер
наказуе нарештi зупинитись.
I я вганяюся з розгону в зал.
I все.Скiнчилося.Вистава щезла.
Завiса впала.Я вже не актор -
глядач. А скiльки покотом у залi
лежить живих мерцiв,старих акторiв,
обпалених огнем шалених рамп.
I всi вони до мене простягають
осклiлi руки :
- О,щасливий Йорику,
твiй номер тут сто тридцять п"ять. По ньому
шукай подушку,ковдру i матрац,
I можеш спочивати,скiльки хочеш.
Тут час стоiть.Тут роки не минають.
Бо тут життя - з обiрваним кiнцем,
як у виставi. Тiльки е початок.
Кiнця ж нема.
- Як ця вистава зветься ?
- Щасливий Йорик.
- Тобто,я герой,
як кажуть заголовний ?
- Був героем,
тепер - скiнчилося.
Ми теж колись б у л и.
- А що за п"еса ?
- Варiант удатний
давно вже призабутого Шекспiра,
ii створив славетний драматург.
- А як його на прiзвище ?
- Нема в нас прiзвища.
- То як же так ?
- Iм"я годиться тiльки тим,
котрi iснують.
- А ви ?
- Ми всi однаково щасливi!
- А Йорик - божевiльний ?
- Нi.Щасливий.
Щасливий ? Так ? А я кретина грав.
- То що тебе дивуе ? Хай кретин,
розумний,генiальний чи щасливий
або нещасний - то пустi слова,
що правлять для розрiзнення та й тiльки.
А тут немае родових одмiн.
Бо кожен з нас - актор обо глядач
А це одне i те ж. Бо глядачевi
так само треба грати глядача,
I то - захопленого. А наймення
У нас нема свого. Нинi - Йорик,
а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,
якою i почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз единий - Йорик,
а все життя - нiхто. Нi тобi виду,
нi iменi. А грай чуже занудне
нашiптане життя - самi повтори.
Так живучи у ролi аж до смертi,
вивчай слова забутi: боротьба,
народ, любов, несамовитiсть, зрада,
поряднiсть, чеснiсть ...
Так багато слiв
тi предки повигадували. Боже -
життя на грiш, а так багато слiв:
I всi вони чужi i незнайомi.
Скажiмо, нас назвали будiвничi,
а що то - будiвничi - не питай.
- Ви щось будуете ?
- А що то - будувати ?
Так звуть вас - будiвничi, от i вже.
А нам до того байдуже. Хiба
тобi не все одно, що справжнiй Йорик
був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть
напевне нi, раз так його зовуть.
Ти пам"ятаеш ? Гамлетовi в руки
попав лиш череп - нi очей, нi губ,
нi носа анi вух - зотлiв геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер i автор -
усi живуть одне чуже життя:
1 2 3 4 5 6 7