Здесь выложена электронная книга Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю! автора по имени Олди Генри Лайон. На этой вкладке сайта web-lit.net вы можете скачать бесплатно или прочитать онлайн электронную книгу Олди Генри Лайон - Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю!.
Размер архива с книгой Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю! равняется 15.59 KB
Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю! - Олди Генри Лайон => скачать бесплатную электронную книгу
Генри Лайон Олди
Повстань, Лазарю!
* * *
«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка або кімвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу й гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо. І якщо я роздам все майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі.»
Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1-3.
– А витріщатися на людей негарно!..
– Хто сказав?
– Мама!
Кучерявий карапуз років шести замислився, запихнув палець у ніс і уточнив з гордістю природженого жаднюги:
– Моя мама!
– Ну якщо мама… тоді так, звичайно… Ти не в курсі: хто тут Жора М’ясник?
– Дядько Жорік оно, на ящику!
Чоловік поправив окуляри: дорогі, французькі, в золотій оправі від «Antoine Bourgeois». Противідблисковий пластик зловісно полискував зеленню, наче очі хижака.
– Вони всі на ящиках…
– Дядько Жорік з бухлом!
– Вони всі з бухлом…
Чотириокий мав рацію: троє вантажників проводили обідню перерву у дворі, біля чорного входу в «Гастроном», сиділи на сколочених з дощок ящиках і трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврійського» в пластикові кухлики. Кухлі були пивні, півлітрові, з жованими краями. Від вина посуд відсвічував густо-фіалковою пітьмою, нагадуючи гроно персидського бузку.
– Дядько Жорік найголовніший!
– Е-е… Це як?
Карапуз аж підстрибнув від такої всесвітньої тупості співрозмовника:
– На розливі сидить! Ну ви ващє…
– Ага, я ващє…
Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазі щось своє, незрозуміле чужій людині. Так зізнаються на прийомі у венеролога в поганій хворобі, підхопленій у відрядженні.
– На, тримай, розумнику… Привіт мамі!
Він тицьнув карапузу пачку жувальної гумки. Хлопчисько зрадів, вкинув до рота жменю м’ятних подушечок і помчав грати в «банки». Ще за три метри від «стартової» межі він запустив біту – уламок держака від швабри – в політ, і та відважно знесла порожню бляшанку з-під ананасових скибочок. Дівчатка, що окупували неподалік роздовбану карусель, приснули геть, рятуючись від снаряда. Старенькі на лавці забурчали несхвально, згадуючи, як в мезозойську еру потерпали від таких самих хуліганів. Бутузові поплічники хором залементували: хто від заздрості, хто від захоплення, хто просто так, за компанію.
А вантажників порожні банки цікавили мало. Вантажники виголосили тост: «Ну!..», випили портвейн, віддали пляшки збиральнику склотари, діду в потертому камуфляжі, і почали діловито закушувати хлібом із шпротами.
– Сірий, чекай тут, – сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вікна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате і добродушне обличчя людини, що досягла межі особистих амбіцій.
– Пройдисвіт! – чітко сказала одна зі стареньких, ткнувши спицею у бік машини. Напевно, мала на увазі ходові достоїнства джипа.
Чотириокий перетнув двір і зупинився біля вантажників.
– Добридень! – сказав він. – Жора… е-е… Георгій? Вибачте, по батькові не знаю…
Мордатий паруб’яга підняв голову.
– Ну, – сказав паруб’яга невідь до чого.
Привітності в його голосі не відчувалося.
– Ось гроші, – чотириокий дістав з гаманця крупну купюру і простягнув її іншому вантажнику, молодому хлопцеві з рябими щоками. – Збігайте в магазин, візьміть горілки. І закуски кращої. А ви, – це вже адресувалося третьому, – прогуляйтеся за компанію. Щоб правильно скупився. Добре?
У голосі чотириокого відчувалася певна харизма.
Звертатися до вантажників на «ви» не кожен уміє.
– Ну, – без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. – Палич, сходи з Хлібчиком. Горілки не треба, вона вся палена. Бери кріплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хліба буханець. Здачу повернеш начальнику.
Залишившись наодинці з чотириоким, він учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, і втретє повідомив:
– Ну?
– Мене звуть Лазар Петрович, – очкарик сів на вільний ящик, підсмикнув відпрасовані брюки. – Мені вас порадив Гліб Артюхов. Ваш клієнт. Ви пам’ятаєте Гліба?
– Ну, – кивнув Жора, не вшанувавши гостя розмаїттям. – Які проблеми, Лазаре?
– Я дружину не люблю.
Напевно, будь-який співрозмовник мусив здивуватися такій відповіді. Будь-який, але не Жора М’ясник.
– Я теж, – сказав він. – Хріна їх любити, дружин?
– Ви не розумієте. Я її раніше любив. Дуже. Ми зі школи зустрічалися. У нас двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. І життя цілком… пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я її, і все.
– Заведи бабу на стороні, – порадив Жора. – Або секретарку, з ногами.
– Заводив.
– З ногами?
– З рогами. А сенс?
– Ти до мене навіщо прийшов? – мордоворот гукнув діда в камуфляжі й відібрав подаровану пляшку. Виявивши на денці жалюгідні залишки портвейну, він допив прямо з горла і повернув пляшку засмученому діду. – У коханці звати?
Чотириокий був незворушний, хоч відчувалося, що спокій дається йому насилу.
– Гліб попереджав, що ви будете грубіянити. І сказав, щоб я не зважав. У вас, значить, стиль такий. Ні, Жора, як коханець ви мене цікавите мало. Ви мені любов до дружини поверніть, я розрахуюся й піду. Гліб сказав, ви можете.
– Що я можу? – гмикнув Жора.
– Відновити. Любов, дружбу, пошану. Якщо якесь почуття було й померло, ви умієте його воскресити.
Мордатий паруб’яга розплився в щербатій усмішці.
– І ти повірив? Чуєш, Лазаре, скажи чесно: повірив?!
– Я повірив, – кивнув чотириокий Лазар.
– Ну і правильно зробив. Віра, вона гори верне. Тільки навіщо вона тобі?
– Віра?
– Любов.
– А це вже, вибачте, не ваша справа.
– Ні, Лазаре. Це не я до тебе, це ти до мене дійшов. Сам прийшов, я тебе не кликав. Тепер у нас одна справа, загальна. Навіщо тобі дружину любити?
– Тобто: навіщо?
– Ось тобі й «тобто». Ну, розлюбив, буває. Сам говориш: двоє дітей у тебе, баба, секретарка, заробітки. Живи з дружиною, як усе. Без любові. Мабуть, якщо зі школи, набридла до біса?
– Ні. Просто розлюбив. Була любов, та загула. Байдужість. Ви, напевно, не зрозумієте: це як рахунок у банку. Або будинок. Або звичні капці. Дивишся одного разу, а рахунок порожній, будинок хтось перекупив… капці зносилися. Я звик, Жора. Звик любити дружину. Я без цього ні в сих, ні в тих. Немов обікрали.
– Капці, то так, – погодився Жора. – Капці я розумію.
Він розстібнув сорочку, почухав волохаті груди і раптом запитав:
– Гліб – твій друг?
– Який Гліб? А-а… ну та, звичайно. Друг.
– Близький?
– Близький.
– Найкращий? – наполягав Жора без видимого зв’язку з попередньою розмовою. Мабуть, М’яснику було дуже потрібно дізнатися, що Гліб Артюхов, який прислав до нього чотириокого Лазара з пропащою любов’ю, знаходиться з цим самим Лазарем у найтісніших дружніх стосунках.
– Найкращий. Ми знайомі з дитинства. І працюємо разом: Гліб – мій комдир. Ну, комерційний директор. А що?
– Нічого. Давай далі про капці.
– Досить про капці. У мене любов померла, – чотириокий сказав це без щонайменшої патетики, нудно і буденно. Так обговорюють ділове питання з малознайомим бізнесовим партнером, якого добре відрекомендували варті довіри люди. – Гліб сказав, що ви можете підняти. Мертву любов – підняти. Беретеся чи ні? Якщо ні, я піду. Випивка і закуска за мій рахунок.
– Твій рахунок… – буркнув Жора. – Любов, кажеш, підняти? Сама, кажеш, не стоїть?
Він довго реготав. Потім узяв гілочку акації і написав на землі цифру.
Довгу.
– Ось твій рахунок. За підйом. Потягнеш?
Очкарик з повагою подивився на цифру.
– Але ж у вас і тарифи… Потягну. Легко. Тільки, Жора, ви запам’ятайте про всяк випадок: я – людина проста. У разі чого, я повернуся. І за кожну копійку спитаю.
– А ти мене не лякай, – мордатий доїв останню шпротину й ліниво піднявся з ящика. – Я страх який полохливий. Почну тобі любов піднімати, а руки, розумієш, тремтять… Вона і не встане. Гаразд, пішли в підвал.
– Навіщо в підвал? – не зрозумів чотириокий.
– Піднімати. Я обожнюю, коли в підвалі, біля холодильника. Там м’ясо на льодовику зберігається, мені від м’яса сил прибуває.
– Ага, – здогадався Лазар, – тому вас М’ясником і прозвали.
– Ні фіга подібного. Прізвище у мене таке: М’ясник. Георгій М’ясник, за паспортом. Ходім, чого дарма базлати! Скоро Палич з Хлібчиком повернуться…
Вже біля чорного входу, що веде до м’ясних підвалів «Гастронома», чотириокий знову подав голос.
– А ви не боїтеся, Жоро, – запитав він, – що я вас обману? Ви мені любов піднімете… воскресите, а я вам грошей не дам? Піду, і все?
Жора М’ясник кинув на клієнта веселий розбишакуватий погляд:
– Не боюся, Лазаре. Ось цього не боюся ніскілечки. Даси ти мені грошей. Гліб твій дав, і ти даси. До останнього грошика. Я чесний, і зі мною по-чесному.
– А що ви Глібу піднімали? – раптово запитав Лазар.
– Не твоя справа, – мстиво відрізав Жора.
– Підняли?
– Підняв, – з дивною інтонацією відповів мордатий. – Ще й як підняв. Інакше чого б він тебе до мене направив? Ти не питай, ти йди й мовчи…
Кучерявий карапуз запустив їм услід палицею, але промахнувся.
* * *
Святий час – серпень.
Ще стоїть спека, чоловіки ходять в шортах і сандалях на босу ногу, дівчата красуються голими пупами, гроза збирається десь далеко, за новобудовами, за зеленими хмарами листя в сквері. Шелестять запорошені акації, але вечорами стає прохолодно, мерзлякуватий шепіт бродить у кронах тополь, обережно торкаючись їх жовтими пальцями. З відкритої кватирки пливе баритон напівзабутого вигнанця: «Ах, если бы только не август, не чертова эта пора!..», і підспівує йому з іншого вікна не менш забуте меццо-сопрано: «Скоро осень, за окнами август, от дождя потемнели кусты, и я знаю, что я тебе нравлюсь…» Два голоси зливаються за спиною у випадкового перехожого, – відійшовши на двадцять кроків, вже не зрозумієш, де чий, і лише розумієш, що літо у тебе було, воно ще тут, в руках, простягнутих за милостинею, але гарячий серпень стікає крізь пальці на сірий асфальт, літо було, літо є, це ненадовго, так ненадовго, що наче й немає його, літа, і не було ніколи, а шкода…
Осені не чекаєш. Чекаєш хіба що Нового Року.
Починається дощ.
* * *
– Вибачте… Не підкажете, де живе Степан Полікарпович?
Сухенька старенька манірно стиснула губи. Коротко, неприязно оглянула чотириокого з голови до п’ят. Нічого не відповівши, вона лиш глибше заховала руки в антикварну муфту: колись норкову, а нині витерту до невпізнаваності.
– Може, ви?
Капосна старушенція скосила око на товсту подругу – цить, мовляв, дурепо! – і демонстративно відвернулася. Весь вид її ясно свідчив, що вона мовчатиме, як підпільник на допиті. Не виключено, що й мовчала свого часу. У гестапо.
– А я знаю, я знаю!
– Що ти знаєш?
– Де Пан Карпич живе! Лихвар!
Знайомий карапуз. «Вождь червоношкірих», зимовий варіант. Шапка-«півник» відважно збита набакир, куртка розхристана, на лівому черевику розв’язався шнурок. У правій руці затиснута міцно зліплена сніжка.
– Ну, і де?
– У крайньому під’їзді.
– У правому чи в лівому?
Хлопчисько задумався. Мабуть, з визначенням «правого» і «лівого» у нього виникли проблеми. Тому, не мудруючи, він просто вказав рукою:
– Оно в тому. Третій поверх, тридцять перша квартира. Код на дверях…
Обидві старенькі пронизали карапуза пекучими поглядами. Але той, ігноруючи натяки, не забарився вибовкати страшну військову таємницю:
– …двадцять один!
– Спасибі, Штірліце, – усмішка вийшла тоскною. Навіть сонце в пластику дорогих окулярів зблиснуло на мить і згасло. – Ти хоч знаєш, хто такий лихвар?
– Так Пан Карпич і є – лихвар! Бо лихий такий.
Шоколадний батончик «Lion» потішив хлопчиська не менше, ніж минулого разу – жувальна гумка. Юний інформатор з гигиканням помчав до приятелів, що зводили посеред двору монументального сніговика. Замість класичної морквини носом сніговику слугував іржавий водопровідний кран з маховиком-вентилем; очі – катафоти від велосипеда. Капелюх – кришка від маслофільтра – завершувала футуристичний дизайн. На бігу хлопчисько з силою запустив у голема сніжкою, попавши прямо в око. Уцілілий катафот криваво блиснув, немов у замороженого Термінатора.
– Ей! А ще Пан Карпич всяку фігню бере! – вундеркінд виявив несподівану ерудицію. – Під відсотки! У вас фігня є?
Двір перетинали добряче вичовгані ковзанки. У чисто вимитих вікнах красувалися наряджені ялинки. Легкий морозець покусував ніс і щоки. Пахло святом: Новим Роком, подарунками, хлопавками, шампанським і неодмінним салатом «олів’є». Хотілося приєднається до хлопчисьок: веселитися і дуріти. Але чотириокий Лазар йшов уперед, і плечі його хилилися, немов довгополе пальто було виготовлене із дубових дощок.
Код виявився правильним. Замок брязнув затвором автомата, пропускаючи в затхле нутро під’їзду. У ніс вдарив сморід котячої сечі і застарілого тютюнового перегару. Лазар квапливо попрямував сходами. На третьому поверсі він зупинився перед дверима з бронзовою табличкою «31» і, зібравшись з духом, рішуче натиснув на кнопку дзвінка.
Довший час нічого не відбувалося. Потім у вічку зблиснуло світло, і одразу ж знову потемніло. Чотириокий відчував, що за ним спостерігають, і стояв спокійно.
– Вам кого?
– Я до Степана Полікарповича.
– Прізвище! Прізвище як?!
– Моє?
– Ні, Степана Полікарповича!
Було неясно: знущається господар, чи говорить серйозно.
– Моє прізвище Остимський. Лазар Петрович Остимській. Але це вам, швидше за все, ні про що не скаже. А прізвище Степана Полікарповича – Ватрушев.
– Звідки? Звідки знаєте?!
– Мені порадив до вас звернутися мій друг. Артюхов, Гліб Артюхов.
– По батькові?
– Чиє? Гліба?
– Ага! – тріумфально завили з квартири. – Не пам’ятаєте! І брешете ви все: хто та як…
– Тьху ти, з голови вилетіло! Ми з Глібом друзі з дитинства, по батькові рідко… О, пригадав! Ігорович.
У квартирі довго сопіли, булькали, потім заклацали замки.
Замків було багато. Не менше п’яти.
Нарешті двері прочинилися. Трохи, але цілком достатньо, щоб зрозуміти: розсохле дерево, фарбоване вкритим пухирцями суриком, – чиста бутафорія. Тут у разі чого плечем не проб’єш. Над сталевим ланцюжком із сутінку проступило гостроносе личко. Чіпкі очиці обнишпорили сходовий майданчик.
– Чого стоїте? Заходьте швидше! – металевою змією зашелестів, опадаючи, ланцюжок.
– Знаєте, скільки всяких пройдисвітів довкруги вештає? А потім цінні речі пропадають, гортензії сохнуть… На якій щоці у Гліба Ігоревича родимка?
– Немає у Гліба ніякої родимки. Тобто, на щоці. На шиї є, біля кадика.
– Чудово, чудово! Від душі радий знайомству.
Вузька долоня лихваря виявилася підозріло твердою.
– Прошу в кімнату. Чаю? Кави? Коньяку?
– Кави. У мене принцип: вести ділові переговори на тверезу голову. Ось пізніше, коли ми домовимося…
– Якщо домовимося, Лазаре Петровичу. А принцип ваш мудрий, схвалюю…
Квартира Ватрушева нагадувала лабіринт. Неможливо було визначити, скільки тут кімнат і коридорів. Весь простір займали шафи, шафки, шифоньєри, полиці й полички, комоди й етажерки. Під стелею тягнулися запорошені антресолі. «Всякої фігні», послуговуючись визначенням карапуза, було тут вдосталь. Старі велосипеди, настільні лампи, набори гайкових ключів, штабелі грамофонних платівок, друкарський різак, порцелянові статуетки, телефонні апарати в чорних ебонітових корпусах, друкарські машинки, радіоли, гуслі з порваними струнами, портсигари з вензелями, бронзові канделябри для роялів, великий годинник з гирями й маятником…
І скрізь, на полицях, шафах і підвіконнях – горщики з квітами, кактусами та іншими фікусами. Можливо, рідкісними й екзотичними: чотириокий не тямився на ботаніці. У повітрі, слугуючи втіхою після міазмів під’їзду, стояв аромат тропіків.
– Обережно, не зачепіть агаву! Влаштовуйтеся, ось крісло.
Посеред насилу відвойованого у речей п’ятачка розмістився цілком сучасний м’який куточок: канапка, журнальний столик і два крісла, оббиті картатою тканиною. Точнісінько такого забарвлення, як халат на Степані Полікарповичі.
– Я пішов за кавою…
Спалахнула паніка. Зараз господар згине у нетрях неосяжної квартири і більше не повернеться. Ніколи. А гість проведе решту життя, шукаючи вихід і ридаючи від безвиході. Мана налетіла і відкотилася. Чотириокий зняв пальто, пошукав, куди б його прилаштувати – і на власний подив виявив вішалку, прибиту до дверцят шафи.
– Вішайтеся, вішайтеся, воно вільне…
Зварити каву за цей час було неможливо.
Было бы хорошо, чтобы книга Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю! автора Олди Генри Лайон дала бы вам то, что вы хотите!
Отзывы и коментарии к книге Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю! у нас на сайте не предусмотрены. Если так и окажется, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю! своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Олди Генри Лайон - Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю!.
Если после завершения чтения книги Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю! вы захотите почитать и другие книги Олди Генри Лайон, тогда зайдите на страницу писателя Олди Генри Лайон - возможно там есть книги, которые вас заинтересуют. Если вы хотите узнать больше о книге Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю!, то воспользуйтесь поисковой системой или же зайдите в Википедию.
Биографии автора Олди Генри Лайон, написавшего книгу Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю!, к сожалению, на данном сайте нет. Ключевые слова страницы: Тени моего города - 4. Повстань, Лазарю!; Олди Генри Лайон, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн